Спеціальне відрядження до Афганістану тривалістю 170 днів для Миколи Лучанінова стало справжнім випробуванням не лише на мужність і безстрашність, а й на порядність та людяність
Ошатний і затишний будинок Лучанінових легко впізнати серед інших, що розташувалися в мальовничому вибалку: цегляний, доглянутий, зі своєрідним «епіграфом» у вигляді мальовничої альтанки та ліси з різнокольоровими опецькуватими глечиками. Власне, сама Мар’ївка — це кілька десятків хатин, розкиданих як у низині, так і на пагорбах, що за двадцять кілометрів від обласного центру.
Господар обійстя — стрункий, підтягнутий, з акуратною борідкою, в якій дедалі більше «господарює» сивина. Жартома пояснює, що кожного року голиться 7 березня (такий собі подарунок дружині на свято!) — і так триває аж до пізньої осені. З настанням холодів лезо відправляє на відпочинок.
Між цими фото — ціле життя. Ось уже 40 років не випускає з рук автомобільного керма — нині трудиться водієм у Сумському прикордонному загоні. Особливо пам’ятні дні — 15 лютого, коли з Афганістану вивели останні частини радянських військ, і День Перемоги.
З радістю називає ще один день у календарі — 14 лютого. 1981 року, в день закоханих, одружився з дівчиною Людою із сусідньої Склярівки (до речі, саме того дня, але майже через три десятиріччя, на весільний рушник став їхній син зі своєю нареченою).
Нині в дружній родині Лучанінових троє дітей і онучка Даринка. Хоча тоді, 32 роки тому, все могло статися по-іншому. Але, на щастя, не сталося…
Замість весілля — Афганістан
Микола Лучанінов народився в Забайкаллі, а основну частину життя провів на Сумщині — батьківщині батьків. Закінчивши школу, вивчився на водія. Точно пам’ятає день 31 січня 1973-го, коли 18-річним одержав водійські права. А невдовзі пішов служити до лав Радянської Армії.
Прибалтика. Повітряно-десантні війська. Власне, на іншу військову частину юнак і не розраховував. Адже ще в школі захопився стрибками з парашутом (поряд, у селі Михайлівка, був аероклуб), залюбки плавав, бігав кроси.
Пізніше це називатиметься парашутним багатоборством, що стане його серйозним професійним заняттям. А відтак саме з цієї причини Лучанінова включили до кадрового резерву військ особливого призначення. Як водилося в ті часи, залучали до військових зборів, перепідготовки і просто підвищення кваліфікації.
На 9 серпня 1980 року було призначене весілля Миколи та Людмили, які давно впевнилися в незрадливості почуттів. Наречена навіть з’їздила в Білопілля, де вже дошивали весільну сукню, а Микола придбав вишуканий (як на той час) костюм.
Однак наприкінці липня майбутній наречений, який трудився водієм в одній із сумських дорожньо-будівельних організацій, одержав повістку із Сумського обласного військового комісаріату. Наказ — прибути до Сумського артилерійського училища 2 серпня.
Як розповідає сьогодні Микола Тимофійович, він зробив кілька спроб відпроситися, мотивуючи близьким весіллям. Але жоден з аргументів не подіяв. Скрізь казали коротко і сталево: наказ є наказ, тим паче — той, що надійшов.
Що саме означали ті збори, з’ясувалося потім. Сьогодні з історії відомо, що саме в серпні 1980 року на базі Сумського військового закладу формували загін спеціального призначення КДБ СРСР «Каскад», до складу якого входили кілька окремих груп. Вони повинні були відбути до Афганістану з так званою миротворчою місією.
Усього розглядали справи 2500 військовослужбовців запасу, для спеціального відрядження відібрали 250. Іншими словами, відбір був максимально жорсткий і прискіпливий. Всі іспити Микола Лучанінов витримав на «відмінно», відтак уже через тиждень як водій бронетранспортера вилетів до Фергани у складі групи «Карпати-1», до якої ввійшли 12 солдатів. А через кілька днів усі літаком прилетіли до палаючого Афганістану.
А кулі дзенькали по броні
Далі — служба, яку Микола Тимофійович пам’ятає до дрібниць.
Спершу служив у містечку Шинданд, а потім Герат. «Ото, бувало, їдемо на БТР, — каже ветеран, — а кулі так і дзенькають по броні. Майже як у машині, коли мимоволі відхиляєшся від гілки, що шмагає по склу, — так і ми з хлопцями втягували голови в плечі. Наче це могло врятувати від смерті…»
Співпрацювали з місцевим населенням, добували інформацію про плани душманів, засилали розвідників у їхні загони. Будь-яка найменша неточність чи необережність могли закінчитися фатально.
На жаль, інколи так і траплялося, щоправда, не в їхній групі. Пішли якось хлопці до кишлаку нарвати яблук — і не повернулися. Згодом знайшли їх порізаними. Тож для всіх була одна дисципліна — жорстка і сувора. Саме завдяки цьому їхній групі вдалося уникнути втрат.
Микола Лучанінов служив хоробро і мужньо. Безпосередній командир навіть представив його разом з трьома іншими військовослужбовцями до нагородження орденом Червоної Зірки. Але один із чиновників безжально викреслив його прізвище, мотивуючи тим, що сержант повівся неправильно, коли заступився за товариша в неоднозначній ситуації.
А сталося ось що. Справді, один з хлопців необережно повівся з автоматичною зброєю, через що могли бути не просто неприємності. Тож командування почало клопотатися про його демобілізацію і відправлення на батьківщину. Однак за того першим заступився Микола, а потім і його друзі. Мовляв, проступок не настільки важкий… Зрештою, побратима всі гуртом відстояли, хоча Микола так і залишився без бойового ордена. До речі, решта троє нагороди — різні — одержали.
Але тоді вже було не до цього. Спливав час відрядження, і 28 січня 1981 року Микола Лучанінов з бойовими побратимами повернувся додому. З пам’яттю про втрачених друзів, бої, з усвідомленням того, що витримав іспит на порядність, дружбу.
