Виповнилося 135 років з дня народження державного та громадського діяча Григорія Петровського
Вольт ДУБОВ для «Урядового кур’єра»
Все його життя було пов’язане з Україною. Тут він народився, став професійним революціонером, захищав свої переконання в період революційних подій 1917 року і громадянської війни. Майже 20 років беззмінно перебував на посаді Голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК), багато зробив для розвитку економіки і культури України.
Входження в революцію
Григорій Петровський — виходець із Харківщини. Народився 4 лютого 1878 року в селі Печенеги Волчанського повіту в родині робітника. З 11 років йому довелося працювати і самостійно набувати знань, а в 15 переїхав до старшого брата в Катеринослав та опанував професію токаря на Брянському металургійному заводі. Важке дитинство, робітниче середовище, в якому він перебував, визначили його подальший життєвий шлях. У 1895 році долучився до революційного руху, а 1897-го вступив до «Союзу боротьби за визволення робітничого класу».
Згодом — член Російської соціал-демократичної робітничої партії більшовиків (РСДРП(б)). Працюючи на заводах Катеринослава, Миколаєва, Маріуполя, на рудниках Донбасу, вів революційну роботу, неодноразово був заарештований та сидів у тюрмах. Під час революції 1905 року — один із керівників Катеринославської ради робітничих депутатів і бойового страйкового комітету. Григорій, як його просто називали, невисокий, швидкий, гарячий, відкритий для дружби і завжди готовий до сутички з ворогом, незважаючи на молодість, був уже відомий як сміливий ватажок катеринославських робітників.
На зустрічі з молоддю. Дніпропетровськ, 1957 р. Фото надане автором
Депутат царського парламенту
У жовтні 1912-го Григорія Петровського обрали від робітничої курії Катеринославської губернії депутатом ІV Державної думи Російської імперії, де він зарекомендував себе палким пропагандистом революційних ідей. Дума була буржуазно-поміщицьким парламентом, права якого обмежувались імператорською владою. Думські соціал-демократи (меншовики і більшовики) виступали як об’єднана фракція РСДРП і спочатку знаходили компроміси. Коли це було вже неможливим, більшовики відокремилися, і Петровський став керівником робітничої фракції РСДРП(б). На їхню вимогу 20.05.1913 року на засіданні Думи розглядали національне питання. Петровський із трибуни кинув у залу звинувачення: «У Катеринославській губернії 7/10 населення, якщо не більше, становлять українці, яких на офіційному рівні називають малоросами. Український народ зазнає безупинного гніту від власті імущих». Як ганебний приклад національного гноблення назвав протидію влади похоронам у Чернігові відомого українського письменника Михайла Коцюбинського.
Виступав за організацію для українців шкіл із навчанням рідною мовою, використання її в адміністративних установах у губерніях, де переважало українське населення. У лютому 1914-го робітничі депутати приєдналися до протестів, які прокотилися Україною у зв’язку із забороною царським урядом святкування 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка.
З легальної думської трибуни Григорій Іванович виголосив 32 промови, які мали широкий резонанс, гарячий відгук на фабриках і заводах. З іншого боку, вони викликали шалену протидію правих партій. З початком Першої світової війни більшовицька фракція Державної думи Росії була єдиною з усіх парламентських фракцій воюючих країн, яка рішуче виступила проти цієї війни. При обговоренні військового бюджету робітничі депутати, очолювані Петровським, під час голосування демонстративно покинули залу засідання на знак протесту проти військових кредитів. Царський режим вирішив розправитися з ними. Незважаючи на депутатську недоторканність, їх було заарештовано і в лютому 1915 року засуджено на довічне поселення в Сибіру. Навіть і в Туруханському краї, і в далекій Якутії невгамовний Петровський не припинив революційної діяльності.
Всеукраїнський староста
Після Лютневої революції 1917 року Петровський повернувся із заслання, брав активну участь у боротьбі за встановлення влади Рад на Катеринославщині і в Донбасі. Із листопада 1917-го — нарком внутрішніх справ Російської РФСР. З 1919 року знову в Україні. Тут він добре відома людина, і на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад, що відбувся у березні в Харкові, його обирають Головою ВУЦВК. Григорій Іванович цю представницьку і якоюсь мірою декларативну посаду використовує для активної діяльності з практичного вирішення невідкладних питань життя республіки, був серед тих, хто відіграв неабияку роль у подоланні розрухи та відновленні народного господарства України. Він очолював Всеукрревком — тимчасовий надзвичайний орган влади під час визволення України від денікінців, Комітет незаможних селян, Всеукраїнську надзвичайну комісію з боротьби з неписемністю, Центральну комісію допомоги дітям, яка вела рішучу боротьбу з дитячою безпритульністю, вживав заходів для ліквідації паливної кризи (1921). Брав участь у розробці основ майбутнього Союзу РСР, підписав від УРСР договір про його створення, був одним із голів ЦВК СРСР (1922).
У голодні 1921 і 1932 роки Григорій Петровський організовував допомогу постраждалим районам. Він був одним з ініціаторів перенесення (24.06.1934 р.) столиці з Харкова до Києва — історичного та географічного центру України. Важливою частиною його життя став ДніпроГЕС — Григорій Іванович очолив комітет сприяння його спорудженню, брав участь (8.11.1927 р.) у закладенні першого кубометра бетону в дамбу, слідкував за ходом будівництва, допомагав колективу. Із нагоди введення в дію електростанції (10.10.1932 р.) виступав на урочистому мітингу. Ця найпотужніша в Європі на той час гідроелектростанція дала поштовх створенню величезного промислового комплексу і забезпечила суцільне судноплавство по Дніпру. Минуло 80 років, але вона і нині служить народові України.
Григорій Петровський вважав своїм головним завданням поліпшення долі людей праці. Його можна було бачити в заводських цехах і шахтних вибоях, на новобудовах і колгоспних нивах, у дитячих будинках і колоніях, інститутських аудиторіях і військових частинах — скрізь відчувалася добра участь «всеукраїнського старости», як його з любов’ю називали в народі. Він за природою своєю був агітатором, пропагандистом. За свідченням очевидців, Григорій Іванович розмовляв простою зрозумілою мовою, приваблював серйозністю, щирістю, мав талант переконувати. Його зовнішність, усмішка налаштовували на довіру, на бажання відкритися, порозмовляти відверто. Був частим і бажаним гостем у молоді. Один із перших організаторів українських комсомольців Жолдак згадував: «Його гідне подиву уміння вислуховувати нас, неспокійних, з гарячими головами хлопців і дівчат, створювало особливу близькість у бесідах». Люди, серед яких він мав авторитет, вірили йому як своєму другу. Без перебільшення можна сказати, ім’я Петровського знали повсюди в Україні.
Опала
Григорій Іванович належав до старої більшовицької гвардії, був палким прихильником соціалістичної ідеї, переконаним у правоті обраного шляху. Але його турбували становище в партії і країні, надмірна централізація влади в руках Сталіна, який, на його думку, відходив від ленінських заповітів у практичних методах побудови економічної і політичної системи соціалізму. Він повинен був, дотримуючись дисципліни, виконувати партійні настанови і рішення, проте, морально переживаючи ті події, займав певну самостійну позицію. У воєнний час (1918) мав прямий стосунок до каральних органів влади, працюючи трохи більш як рік наркомом внутрішніх справ РСФРР. Його підпис стоїть на постанові Раднаркому про «Червоний терор», він брав безпосередню участь у ліквідації численних контрреволюційних заколотів. Але був звільнений з посади наркома. Мабуть, не зовсім підходив на ту роль.
А в мирний час дистанціювався від репресивної політики і не виявляв у ній активності. Наприкінці 1938 року відбулася зустріч Сталіна з Петровським. Розмова, за словами останнього, була дуже важкою, різкою. Наступного року його звільнили з посади голови ВУЦВК, виключили зі складу ЦК ВКП(б), Політбюро і ЦК КПУ(б). Звинувачений у потуранні ворогам народу, відкликаний до Москви, їхав і чекав найгіршого. Але керманич, мабуть, не зважився на арешт і знищення Григорія Петровського, як це він зробив з багатьма іншими. До цих негараздів додалася сімейна трагедія. Були заарештовані і розстріляні старший син Петро, учасник штурму Зимового палацу у Петрограді в 1917 р., редактор «Ленінградської правди», та зять Юрій Коцюбинський (син Михайла Коцюбинського), відомий військовий і державний діяч УРСР. Молодший син Леонід, генерал-лейтенант, також потрапив під репресії, але був поновлений і на початку Великої Вітчизняної війни загинув на Західному фронті, коли виводив залишки свого корпусу з ворожого оточення. Серце дружини Домініки Федотівни не витримало. Григорій Іванович залишився з дочкою Антоніною, працював до кінця своїх днів заступником директора Музею Революції в Москві. Він став заручником системи, за яку боровся, і був одним з активних її створювачів.
Друге дихання
Дух ХХ з’їзду КПРС (1956 р.), який суворо засудив пов’язані з культом Сталіна необгрунтовані репресії і в якому Петровський брав участь як почесний гість, окрилив його, надав сили й енергії. Він вважав себе пропагандистом рішень з’їзду, включився в роботу з реабілітації невинно засуджених, писав статті до газет і журналів, їздив у складі делегацій старих більшовиків за кордон. Він знову одержав можливість виступати перед народом. У травні 1957 року востаннє відвідав Дніпропетровськ — колишній Катеринослав, перейменований на його честь (1926 р.), брав участь у святкуванні 70-річчя Брянського заводу також його імені (1922). Григорій Іванович помер 9.01.1958 р. Урну з його прахом поховано в Москві на Красній площі. Пам’ять про Григорія Петровського збереглася в назвах підприємств, шкіл, вулиць міст і сіл України. Йому встановлено пам’ятники в Києві (1970), який за незалежності було знесено, та в Дніпропетровську. У Києві є вулиця його імені на Чоколівці, залізнична станція і станція метрополітену — «Петрівка».
