Доктор філологічних наук Анатолій ЗАГНІТКО
Отой хлопець молодий, як співається в популярній пісні, вийшов у степ донецький, котрий, стверджують деякі «знавці», і до того був «ісконно руськім». А надалі, побутує думка, в Донбасі українською мовою розмовляли тільки одинаки, які приїхали працювати у всесоюзну кочегарку з далеких «українських» земель. Та й ті невдовзі перейшли на «нормальну» мову — суржик чи ту ж спотворену російську, яку спершу не кожен етнічний росіянин зрозуміє. Невже й справді українців та державну мову на 22-му році незалежності тут не знайти вдень із ліхтарем? Відповідь на ці та інші запитання «УК» допоможе знайти доктор філологічних наук професор Анатолій ЗАГНІТКО.
Молодь руйнує стереотипи. Фото Володимира ЗAЇКИ
— Анатолію Панасовичу, існує стійкий стереотип, буцімто Донбас із давніх-давен був територією нині сусідньої держави і тому українська мова тут закономірно була, є і повинна бути тільки на правах бідного родича. Якою мірою це твердження відповідає дійсності і чому так прийнято вважати?
— Щоб відповісти на це запитання, мабуть, варто згадати загальновживане у цьому та схожих випадках категоричне висловлювання: «Так історично склалося». Але чому склалося і кому це було вигідно? Поза сумнівом, подібну психологічну модель і чітко виражену ідеологію виховували й виформовували здавна і аж донині. Якщо повернутися, приміром, у 20-ті роки минулого століття, насамперед згадаймо класика марксизму-ленінізму Володимира Ульянова-Леніна та його вислів: «Донбас — це не випадковий регіон, а це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться просто добрим побажанням». Тому звідси такий підхід: якщо цей край є таким значущим і знаковим, то хіба доцільно віддавати його комусь — тим же українцям? Ні, він міг залишатися територією України, та ідеологічно повинен був належати всьому СРСР. Саме цим пояснюється подальше поширення і нав’язування російської мови — мови «міжнаціонального спілкування». Також потрібно зважити, що Донбас переживав кілька ривків свого розвитку, розвою, зміни еліт. А відбувалося це за рахунок переселення сюди населення з інших регіонів, у тому числі й з російських областей, і, зрозуміло, прибулі несли із собою сюди свою мову та культуру. Також діяла модель, поширена і в інших областях України: школярі початкових класів російської мови навчалися за підручником «Родная речь». Відчуваєте різницю? Українська мова в українських школах була пересічною дисципліною, а ось російська — найріднішою. Саме це наполегливо і довго вмонтовувалося в свідомість школярів Донеччини. Хоч якщо відкинути оті нав’язані стереотипи про «ісконно» російську сутність регіону, а оперувати архівними документами, стане очевидно, що передовсім освоювали цей край українці.
— Справді, оте «історично склалося», яким оперують деякі «історики», не витримує жодної критики. Зокрема, за переписами у «російській» Донецькій області в 1926 році жили 61,61% українців і всього 24,67% росіян. Щоправда, через півстоліття — у 1979-му — росіян уже було майже вдвічі більше — 43,2%, українців поменшало до 51,9… І все-таки, чому представники титульної нації у переважній кількості мовою спілкування обирають не державну?
— Дані переписів населення справді свідчать про домінування в нашому краї українців — особливо це помітно в ті ж 1920 — 1930-ті роки. Та й надалі на новобудови шахт і заводів Донбасу приїздили не тільки вихідці з російських регіонів, а й з усіх областей України. А щодо того, що тут уникають спілкування українською мовою, цьому є кілька причин. Часто згадую показовий приклад зі студентської практики в селі Красноармійське Слов’янського району наприкінці 1970-х років. Школа тут була російська, однак місцеві жителі розмовляли українською мовою. Щоправда, молодше покоління дедалі активніше переходило на російську. Чому? «Бо не модно», — пояснила мені одна старшокласниця. Справді, сільські юнаки й дівчата, прагнучи їхати до міст на навчання чи роботу, намагалися розмовляти «по-городському» — російською тобто. А українською, на їхнє переконання, в Донецькій області могли спілкувалися тільки «не наші» — тобто приїжджі здалеку, а також старше покоління, що не могло виступати носієм «прогресу». І мені спершу навіть не вірили, що я «наш» — із Донецька.
А тому, що носії української мови — вихідці із Західної України, в Донбасі переходили на суржик, говірку та калічену російську, також є пояснення. По-перше, люди адаптувалися під тутешню культуру і мову, аби не виділятися і не бути «білою вороною». А по-друге, в «інтернаціональному» Донбасі свідомо формувався чіткий стереотип ставлення до української мови. Як згадують старожили, у 1930-х роках тих, хто розмовляв українською, звали «петлюрівцями». А з кінця 1940-х вони отримали прізвисько «бандерівці», — це було тавро і фактично звинувачення, зважаючи на ідеологічний шлейф, який тягнувся за цим визначенням.
Окрім того, не варто забувати цілеспрямовану політику русифікації краю, що особливо позначилася на освітній сфері. Не секрет, у ті роки для того, щоб клас у школі навчався російською мовою, достатньо було всього п’яти заяв від батьків. Завважте: не більшості, а тільки п’яти. Також тоді практикували й таке: за заявами батьків звільняли дітей «за станом здоров’я» не тільки від фізкультури, а й від вивчення української мови… Тому й не доводиться дивуватися, що українських шкіл у Донецькій області з роками ставало дедалі менше, а «російськомовного» населення більше й більше.
— Анатолію Панасовичу, не секрет, навіть після двадцяти років незалежності людина, яка в Донецьку розмовляє українською мовою, досі залишається «білою вороною»…
— Я живу в Донецьку понад 40 років і завжди розмовляю українською, окрім поодиноких ситуацій, коли переходжу на російську, і тому, як мовиться, знаю ситуацію зсередини. Донеччани по-різному реагують на подібне спілкування. Не скажу, що зовсім немає агресії, але вона проявляється тільки у формі побутового несприйняття. Мовляв, чого ти прагнеш показати себе іншим, хоч можеш бути як усі: не хочеш чи не можеш розмовляти російською, спілкуйся суржиком — тоді вже точно будеш «наш». Тобто головна причина те, що донеччани, які непогано знають українську мову, але розмовляють російською, намагаються уникати певного дискомфорту. Іншими словами, не хочеться виділятися із загальної маси і не вабить перспектива того, що на тебе показуватимуть пальцем.
Втім, останніми роками побільшало можливості почути у відповідь українську мову від працівників пошти, Ощадбанку, а також у кав’ярнях чи ресторанах. Причому співрозмовники роблять це з власної волі і досить невимушено. Хоч, звісно, не обходиться й без отого удавано здивованого: «Чіво-чіво?..»
— Схоже, позитивні зміни щодо ставлення до державної мови у регіоні останніми роками стосуються не тільки побутового рівня, адже почалося поступове відродження українських шкіл.
— Звичайно, певні зрушення відбуваються у всіх сферах життя. Проте є моменти, де спостерігаються зміни в гірший бік. Наприклад, навіть у радянські часи в Донецьку чи інших містах області в кіосках «Союздруку» можна було купити різноманітні українські газети та журнали. Нині їх тут годі навіть запитувати… Тобто, користуючись сучасною термінологією, йде звуження і вихолощення українського державного компонента у всьому інформаційному просторі.
— До речі, чи не бракує абітурієнтів, які поступають на факультет української філології Донецького національного університету?
— Ми маємо чималий конкурс на цей фах на навчання на державній основі і на контрактній. А ще на кафедрі української мови та прикладної лінгвістики вісім років тому відкрили нову спеціальність — прикладна лінгвістика, де готуємо викладачів української мови, інформатики та лінгвістів-програмістів. Підготували вже три випуски, і всі місцеві школи, скажемо так, полюють за нашими випускниками, які є високоосвіченими фахівцями.
Також спростую байку про те, що студенти «російськомовного» краю дуже, горопахи, потерпають від навчання саме українською мовою. Ми провели відповідне анкетування на чотирьох факультетах Донецького національного університету, в Донецькому університеті економіки і торгівлі імені Туган-Барановського, Горлівському педінституті та Приазовському державному університеті і переважна кількість студентів підтвердили, що абсолютно не відчувають дискомфорту та проблем у сприйнятті предметів українською мовою. Причому йдеться не тільки про філологію, а й про технічні та інші спеціальності.
— Анатолію Панасовичу, депутати Держдуми РФ не так давно ухвалили закон про обов’язкове знання російської мови трудовими мігрантами, які працюють у сфері побутового обслуговування, торгівлі та ЖКГ. Відтепер кожен мігрант повинен мати сертифікат про пройдене тестування на знання мови або подібний документ про освіту. А окремі депутати Верховної Ради України свідомо і показово уникають спілкуватися українською мовою. Більше того — носяться із Законом «Про засади державної мовної політики», який багато хто називає фактично вироком українській мові. Чому така різниця у ставленні державних мужів до державної мови?
— Складається враження, мовна політика в нашій державі і згаданій сусідній — це немов небо і земля. Аби не бути голослівним, наведу кілька показових фактів. З 1 січня 2013 року в Росії почав діяти закон, відповідно до якого мови всіх національностей, що мешкають на території країни, вивчаються добровільно. Окрім, звичайно, російської. Це повернення до моделі часів СРСР, яку тоді використовували в Україні. Далі варто згадати промовисту тезу голови Фонду підтримки російської мови Людмили Путіної: «Національні інтереси Росії закінчуються там, де закінчується російська мова». Далі йде розвиток цієї ідеї і на завершення підсумок: «…Стан і розвиток російської мови — це рівень безпеки самої Росії». І цим усе сказано.
Також хотів би звернути увагу на ще таку подробицю. Президент і прем’єр-міністр сусідньої держави неодноразово заявляли і підкреслювали: бути російським націоналістом — це почесно, адже визначення «націоналіст» у них є синонімом до слова «патріот». А в Україні ці поняття викликають іншу реакцію — від зневажливої до агресивної. Націоналістами чи бандерівцями часто-густо прийнято називати навіть тих, хто просто спілкується державною мовою. А якщо хтось ризикне влаштувати акції на підтримку та захист української мови, відразу отримує тавро «сепаратист» чи навіть «нацист»…
Павло КУЩ «Урядовий кур’єр»
ТІЛЬКИ ФАКТИ
У 1932—1933 роках українською мовою навчалися 79% школярів Донеччини, у 1945—1946 рр. кількість українських шкіл зменшилася до 66%, а в 1970-му в Донецьку закрили останню школу з українською мовою навчання та дитячий садок.
ДОСЬЄ «УК»
