Між собою подружжя спілкувалося тільки російською з характерним підвиванням (корінні володимирці, які через випадок осіли в Україні й є тепер її громадянами), але до доньки зверталося…
«Обережно, Настю, не поранься об гілку!» — застерігала мама вертляву людинку. «Іди, я витру тобі обличчя!» — турботливо діставав носову хустку батько. Звісно, ці репліки не лилися природною солов’їною, але видно було, що молоді люди намагаються не калічити мову. Тому за традиційною чаркою на траві трішки скептично запитав маму Олю, що ж це за «тренінг» вони влаштували власній дитині. За вжите слово, що його взяв у лапки, молода жінка, здалося, навіть образилася. А потім усе ж пояснила: мовляв, традиція в дитячому садочку спілкуватися лише українською — це мотивація, однак не головна.
Базовим же стимулом для не лише вивчення української мови, а й прийняття та сприйняття її на рівні з іншими національними атрибутами молода жінка назвала момент «історичної незворотності». Це її вислів. А пояснення прості. Мовляв, уже ясно: в Україні пануватиме тільки українська мова. Доти, доки вона залишатиметься Україною, а не стане знову українською колонією когось. Цього вперто не хочуть розуміти хіба що політики-манкурти.
Що скажеш — має жінка рацію далекого прицілу. Бо й справді: перехід усіх українців на одну мову — мову національного єднання, національної ідентифікації — це питання радше не полеміки, а часу. Тобто це станеться якщо не завтра, то позавтра. Інша річ, що маємо дуже прикру звичку все відтягувати і розтягувати. Поляки он зважилися на шокову терапію в економіці — тепер їх не наздоженеш. А наші, вибачте за лайку, стратеги все боялися викликати «хвилю соціального невдоволення» та тягли всілякі активи до власного обійстя. Прибалти поставили долоню руба — там ніхто не сміє на парламентські слухання виносити питання про розбазарювання такого національного атрибута, як мова. А наші політикани в цю надто тонку сферу — брудними чобітьми!
Ще на зорі суверенності мудрі казали, що слід досить-таки непросту ситуацію з мовою розкермувати раз і назавжди. Так, щоб жоден пройдисвіт туди вже носа не зміг устромити. Бо це, мовляв, як хворий зуб: хоч би стільки тягнув, але до стоматолога йти доведеться. Тому, панове владо, приймайте відповідні розумні закони, вкладайте в мовну сферу великі капітали. А влада все город городила. Нав’язувала суспільству дискусії. Якби то лише порожні — дуже небезпечні. За такі ігрища десь хтось би дуже погорів. А в нас… І ось що прикро: доки наші політичні карлики з великою м’язовою масою «лопатять» проблему, її насправді немає...
