Сумчанин Степан Супрун — видатний льотчик-випробувач — увійшов в історію як перший у Великій Вітчизняній війні двічі Герой Радянського Союзу
Олександр ВЕРТІЛЬ, «Урядовий кур’єр», Петро НЕСТЕРЕНКО для «Урядового кур’єра»
Численні відвідувачі Сумського краєзнавчого музею неодмінно оглядають експозицію, присвячену видатному землякові, льотчику-випробувачу, уродженцю села Річки Білопільського району Степану Супруну. З-поміж раритетів особливо вирізняється броньована спинка крісла літака, на якому він здійснив останній політ. Зі слідами від куль і помітною вм’ятиною від снаряда, що став фатальним для повітряного аса, вона наче дихає жорстокою історією, повертаючи пам’ять до початку липня 1941-го. Саме четвертий день цього місяця став останнім у біографії пілота.
Родина Супрунів. Сидять зліва направо — Прасковія Йосипівна, Григорій, Павло Михайлович, Степан; стоять — Федір, Олександр, Ганна. Фото надане Сумським краєзнавчим музеем
Народився в Україні, виростав у… Канаді
Для історії світової авіації унікальний факт. Зі своїх неповних 34 літ Степан Супрун був пов’язаний з небом якийсь десяток років, а літав взагалі лише вісім. Але за цей час він устиг освоїти й дати путівку в життя 140 (!) типам літаків, що вже є світовим рекордом. А якщо додати його неперевершений пілотаж і кілька віртуозно збитих ворожих повітряних машин протягом перших днів Великої Вітчизняної війни, стане очевидно, яким могутнім талантом володів цей льотчик. До речі, коли Валерія Чкалова після його польоту до США запитали про мужність і героїзм, потрібні для такого подвигу, він перепитав: «Я найбезстрашніший? Тоді ви не знаєте Степана Супруна».
Степан Супрун народився в бідній багатодітній селянській сім’ї, де виховували шестеро дітей — п’ятеро хлопців і доньку Аню. Нестатки обсідали з усіх боків, тож батько Павло Михайлович разом з іншими заробітчанами в надії на заокеанське щастя набрався мужності й вирушив до Канади. Сталося це 1911 року, коли Степанкові ледь виповнилося 4.
Через два літа мама Параска Йосипівна забрала трьох синів та й вирушила до чоловіка. Важким був шлях до далекої країни. Аби не збитися з дороги, подумки повторювала «граматку», передану їй останнім листом від чоловіка. Заспокоїлася аж тоді, коли в порту Монреаля їх зустрів чоловік.
Невдовзі однолітки Степана почали називати його Стівом, а він залишався таким самим непосидючим, енергійним, упертим. Навчався у школах Говардвілля та Вінніпега, а вже в 15-річному віці вступив до Ліги молодих комуністів Канади. Звісно, не без сприяння і підтримки батька, який брав активну участь у профспілковому русі.
24 червня Степан Супрун рекомендував до серійного виробництва літак-винищувач Як-1М, а вже 30 червня повів на фронт 401-й винищувальний полк особливого призначення
Повернення на батьківщину
Степан був людиною своєї епохи, щиро вірив у комуністичні ідеали. Однак у похмурі 1930-ті роки він двічі опинявся в неймовірно складних ситуаціях. З одного боку, на ньому постійно лежало тавро емігранта, з другого — Степан усіляко намагався довести свою відданість партії, до лав якої вступив курсантом школи молодших авіаспеціалістів у липні 1930 року.
Провівши на чужині понад десяток років, Супруни твердо вирішили повертатися на батьківщину. В середині 1920-х років оселилися в Сумах і працювали в цехах заводу імені Фрунзе. Степан трудився і столяром, і фрезерувальником, і навіть піонер?вожатим. Коли настала пора йти служити до війська, обрав авіацію. Високий — метр вісімдесят п’ять, ставний, сильний. Його залюбки прийняли у Смоленському 13-му авіапарку, де разом з іншими сумчанами-земляками освоював ази авіації. Переломним у долі пілота став липень 1933 року, коли здібному випускникові авіашколи запропонували роботу льотчика-випробувача.
«Бути тобі винищувачем»
Таку долю передбачав Степанові сам Чкалов. Якщо перерахувати типи і моделі літаків, які опанував за цей час Супрун, не вистачило б і кількох аркушів. Причому випробувач давав їм розгорнуті характеристики, виявляючи при цьому глибокі знання в різних галузях авіаційної науки. Навіть досвідчені вчені інколи дивувалися, наскільки глибоко знає техніку молодий пілот.
А те, що він робив у небі, викликало не просто подив, а неймовірне захоплення. Здавалося, для випробувача не існувало жодної фігури чи елементу, які не міг би виконати. Зривався в перекинутий штопор, крутив «бочки», «етажерку Вахмістрова», хоча, звичайно, при цьому ризикував. Особливо тоді, коли після трагічної загибелі Валерія Чкалова взявся перевіряти льотні можливості І-180. Усе начебто йшло за планом, однак одного разу під час посадки зламалося шасі, і льотчик потрапив до лікарні з тяжкими травмами. Невдовзі цей тип літака було знято з виробництва.
Здавалося б, Степан Супрун робив блискучу кар’єру, і ніщо не могло стати на заваді справжньому професіоналу й комуністу. Однак не слід забувати, як жило суспільство 1937 року. Спершу йому штучно «пришили» участь у справі Яна Гамарника і… виключили з партії (щоправда, після високих вказівок за кілька днів одразу ж поновили), а потім пригадали неприємний епізод з авіаційним техніком: у Бобруйську, де служив Степан Павлович, його підлеглий без дозволу підняв літак, на якому спробував утекти за кордон.
Тож не випадково історики помітили цікаву закономірність: Супруну жодного разу не присвоїли чергове військове звання достроково, як це було з багатьма іншими відомими асами. Але разом з тим йому подарували легкову машину М-1, двічі дозволяли брати участь у військових парадах у Москві. Тоді ж він був удостоєний ордена Леніна, став депутатом Верховної Ради СРСР.
Особливий іспит випав у березні 1940 року, коли в складі комісії із закупівель літаків прибув до Німеччини й особисто зустрічався з Е. Хейнкелем та
В. Мессершміттом. Навряд чи могли подумати учасники переговорів, що трохи більш як через рік Степан Супрун стане до смертельного двобою з фашистськими стерв’ятниками на «хейнкелях» і «мессершміттах». Тоді німецькі фахівці були настільки захоплені майстерністю радянського гостя, що після випробувального польоту несли його на руках до найближчого ресторану, в якому піднімали келихи на честь повітряного віртуоза.
А через два місяці — 20 травня 1940 року — вийшов указ про присвоєння С. Супруну звання Героя Радянського Союзу.
Екіпаж машини бойової
В біографії льотчика є одна бойова сторінка, яку в ті часи особливо не афішували. З липня 1939-го до січня 1940-го Степан Павлович разом з групою радянських пілотів брав участь у бойових діях проти японських мілітаристів у Китаї як командир групи винищувачів-добровольців. З уславленим Костянтином Коккінакі вони очолювали дві ескадрильї бомбардувальників та винищувачів. В одному з боїв радянські добровольці збили 12 японських літаків, чим одразу ж розвіяли міф про повітряних самураїв, якими пишалася Японія. Тоді ж радянські льотчики почали практикувати нічні польоти, чим «обеззброїли» ворога і завдавали йому невідпорних ударів.
Наступного дня після початку Великої Вітчизняної він приїздив до Москви, де зустрівся зі Сталіним. Вождь цінував його талант і погодився з пропозицією сформувати кілька полків із льотчиків-випробувачів. 24 червня Степан Супрун рекомендував до серійного виробництва літак-винищувач Як-1М, а вже 30 червня повів на фронт 401-й винищувальний полк особливого призначення. Того самого дня він збив два фашистських літаки-розвідники.
Останній бій
Але день 4 липня став для командира останнім. Виконавши три польоти, він вирішив піднятися в небо вчетверте: мовляв, ще не збив жодного стерв’ятника. Героя атакували 6 фашистських повітряних машин. Одну з них він устиг підбити, але ворожий снаряд влучив у хвіст, і Міг загорівся. Намагаючись збити полум’я, пілот спрямував машину подалі від населених пунктів, зрізавши верхівки дерев лісосмуги.
Коли місцеві селяни підбігли до палаючого Міга, льотчик був мертвий. Обережно витягли з кабіни, неподалік лісу викопали могилу, прикривши обвуглене тіло уламками обшивки літака. Це і дало змогу через 19 років рідному братові знайти поховання.
Тоді, 4 липня 1941 року, фашистська пропаганда повідомила, що С. Супрун здався в полон. Тож певний час льотчика вважали таким, що пропав безвісти. А 22 липня 1941 року вийшов указ про нагородження пілота другою Зіркою Героя.
Стежками пам’яті
Так склалося, що Степан Супрун не встиг одружитися і його родовід обірвався. Як пригадувала мама, якось у Сумах син зізнався: мовляв, немає права створювати сім’ю, бо не час. Але наміри одружитися були. Під час поїздки до Німеччини 1940 року він познайомився з росіянкою-перекладачкою Євгенією, з якою листувався. Коли восени 1941 року Євгенія повернулася з Берліна до Москви і зателефонувала на квартиру до Супрунів, сестра Аня повідомила, що її брат не повернувся з бойового польоту.
Аж до літа 1960-го ніхто не знав точного місця поховання героя. Пошуки тривали понад сім років. Останки пілота були доставлені до Москви, де пройшли експертизу. Фахівці ідентифікували тіло двічі Героя Степана Супруна. З військовими почестями останки перепоховали на Новодівичому цвинтарі в Москві. Червону кам’яну брилу доставили з кар’єрів на Житомирщині — цьому посприяв Олександр Покришкін.
