Свавілля в Музеї трипільської культури зводить нанівець наш родовий кровний зв’язок із цивілізованими предками
Родичі далеких у часі трипільців по материнській лінії —55% українців. Це, за словами відомого археолога Михайла Відейка, підтверджують проаналізовані ДНК, де закодовані всі наші предки.
Але кровна споконвічна спорідненість із ними, високоцивілізованими в європейському просторі кількох тисячоліть тому, — ніщо, коли вона не помножена на такого ж рівня успадковані помисли і вчинки. А як вирахувати, скільки відсотків у кожному їхніх чеснот?
Наші трипільські пращури навіщось змінювали свої двоповерхові оселі з очеретяним дахом кожні 50—70 років. Спалювали їх, перш ніж залишити обжиті дворища і побудуватися на новому місці. Та це не було моторошним видовищем, як згарища у селах після фашистських окупантів, як спорожнілі хати з обдертими стінами і вибитими очима-вікнами у Чорнобильській зоні чи на так званих «неперспективних» сучасних українських територіях.
Дві тисячі років не змінювалася традиція прощання трипільців зі своєю попередньою домівкою, яку вони хоч і знищували, та не вихолощували з неї людський дух: запаcаючи наостанок будинок їжею, залишаючи в ньому посуд.
Дім-іграшка: щоб уявили справжній
Знаменита трипільська кераміка — їхній предметний привіт нам, нащадкам, переданий через археологів. Дослідник Трипільської цивілізації упродовж понад 30 років Володимир Круц засвідчив у пресі, що її представники подбали й про те, щоб і кілька тисячоліть потому майбутні покоління уявили, якими були їхні житла перед спаленням: за іграшковими глиняними копіями в мініатюрі, де всередині виліплено все хатнє начиння і навіть господиню в домашніх турботах.
7 тисяч років трипільським поселенням на Черкащині, одне з них, у селі Тальянки, — найбільше у світі. А найперше, про яке дізнався світ завдяки київському краєзнавцеві Вікентію Хвойці, котрий знайшов його, відкривши трипільську археологічну культуру, — в Обухівському районі на Київщині. Поблизу цього місця — приватний Музей трипільської культури, якому 7 років. Його створили четверо громадян незалежної України — кожен своїм внеском. Дві тисячі предметів трипільської доби колекціонера Олександра Поліщука обжили будинок, який купив для музею в обухівця будівельник Володимир Лазоренко. Народний художник України Анатолій Гайдамака — розробник музейної експозиції й дизайну. «Прадавню Аратту — Україну» додав до назви закладу археолог Юрій Шилов, який вважає, що в ІV тисячолітті до нової ери на території України була первісна держава: Аратта — країна сонця. Об’єднані «ідеологічними гаслами розбудови української нації», чотири засновники музею, присвяченого «родинному етапу розвитку українського етносу» — Трипільській цивілізації з найпершими у світі сваргою, колесом і одомашненим конем, звісно ж, були однодумцями й характеризували один одного не так, як нині.
Від гідних однодумців — до ницих ворогів?
Після того, як добродій Володимир Лазоренко, отримавши в Українському фонді культури, де він член правління, Міжнародну премію імені Володимира Винниченка за вагомі внески в національну культуру й багаторічну доброчинність 19 липня, вже 21 вчинив рейдерське захоплення співвласного музею. Щоправда, для нього вже колишнього. Бо похапцем заявив того дня ошелешеному колективу, що продав будівлю закладу Володимирові Мельничуку — очільникові «Науково-виробничого об’єднання «Археологічна спадщина і сучасність». А озброєна охорона нового власника закрила музей, вигнавши його працівників на вулицю.
Відтоді Олександр Поліщук, який «своє звання заслуженого працівника культури отримав за те, що музей зробив», причиною, за якою нагородили Володимира Лазоренка премією Винниченка, пояснює «забезпечення матеріальним ресурсом фуршетів в Українському фонді культури», а його «найбільшим меценатським подвигом» вважає, що той «свого часу викупив будинок для музею за дуже смішні гроші». Вчорашній і теперішній власники музейного приміщення прес-конференції, так як пан Олександр Поліщук, чомусь ще не скликали, на дзвінки з «Урядового кур’єра» не відгукнулися. Але декому із журналістів таки вдалося почути з вуст Володимира Лазоренка коротку фразу про трипільську колекцію Олександра Поліщука, яка виставково помандрувала світом і застрахована, за оцінкою фахівців Національного історичного музею, 5 мільйонами доларів, — що «то його прикриття було все». Володимир Мельничук, за словами Олександра Поліщука, відгукнувся про неї так: «У вас тут, мабуть, одні муляжі і взагалі це все чорна археологія». А вже як співвіднести 400 тисяч гривень, за які нібито проданий музейний будинок, і 250 тисяч євро, якими незалежні експерти оцінили вартість мистецьких робіт Анатолія Гайдамаки з його оформлення? І як це оформлення відокремити від стін?
Олександр Поліщук повідомив на прес-конференції про звернення з приводу зухвалої й несподіваної рейдерської акції, до якої «влада жодного стосунку не має», а має колишній співзасновник, до Генпрокурора й керівника Адміністрації Президента України та про судове розв’язання цієї радикальної ситуації. У повітрі витають припущення щодо 40 соток землі, на яких розташований музей в мальовничому куточку за 8 метрів від берега Дніпра: кому ж дістанеться в підсумку цей ласий шматок території і на що вона перетвориться.
Володимир Мельничук обіцяє облаштувати в купленій споруді новий музей. А голова Піклувальної ради Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Ігор Дідковський, який із 22 липня долучився до опікунства й закладу-вигнанця, запевнив: «Ми виграємо всі суди, поставимо свою охорону й до Дня Незалежності України відкриємо Музей трипільської культури «Прадавня Аратта — Україна» в селі Трипілля, повернутий громаді».
24 серпня вже зовсім недалеко. За цей час встигнемо знайти для себе відповідь: чому за понад два десятиліття незалежності злочинність «цивілізувалася» в державі від рекетирства до рейдерства, і коли стануть неприступними мурами закони, які захищатимуть від свавілля і державні музеї, і приватні? Встигнемо подумки порівняти два будинки: двоповерховий під очеретяною черепицею з епохи предків-трипільців, який упродовж тисячоліть передає нам свої керамічні подарунки навіть із попелищ; і сучасний, присвячений пам’яті про них, у який чотири засновники музею увійшли 7 років тому гідними соратниками-однодумцями, а тепер стали ворогами.…
