Молода матуся щосили гамселила свого малюка і приказувала: «Казала ж тобі: не лізь на гірку, бо замастиш штанці!» Дитина гірко плаче, а жінці хоч би що.
Доки роздумую над тим, навіщо люди заводять собі дітей, якщо їх не люблять, в іншому кутку майданчика татусь знімає ремінь і періщить ним свого малолітнього нащадка за те, що той впустив у пісок морозиво… Хлоп’я, ридаючи, намагається тоненькими ручками захиститися від побоїв батька, чим викликає у того ще більшу агресію, і він додає дитині ще й порцію стусанів, приправлених добірною лайкою.
Такі й схожі випадки у нашому суспільстві, на жаль, не поодинокі. Дітей в українських родинах били завжди: за погані оцінки, помилки, непослух і навіть просто за те, що попалися під гарячу руку. Про це чимало написано в літературі й показано в кіно. Навіть важко простежити, коли ж зародився цей негуманний метод виховання. Саме вихованням і аж ніяк не чимось іншим, розцінюється побиття дітей в українських сім’ях. Мовляв, за одного битого двох небитих дають.
Що ж насправді отримують за битих дітей, пояснює приватний психолог Оксана Левченко. За її словами, кожне «традиційне» лупцювання має цілу низку побічних дій. З одного боку, дитина так може й не зрозуміти, за що ж отримала на горіхи, з іншого — в неї, найімовірніше, виникне підвищена тривожність, бракуватиме внутрішньої опори та відчуття безпеки. А за цим, як наслідок, криється страх не просто перед фізичним болем, а тривалі фобії, що її зовсім не почують та не приймуть її почуттів. Уже потім, коли нащадок виросте, батьки дивуватимуться, звідки у їхнього дорослого дитяти взялися психічні розлади, агресивність, депресії.
Безперечно, переконана лікар, побиття дітей — яскравий симптом негараздів у таких сім’ях, вияв невміння батьків бути позитивним прикладом дітям. Та попри це, у дорослому житті такі діти підсвідомо наслідуватимуть своїх батьків, виховуючи нове покоління зламаних характерів, що підкоряються грубій фізичній силі. І знову як наслідок «традиційного» виховання дубцем чи ременем новим (та чи повноцінним?) членом нашого суспільства стане людина, схильна до насильства, жорстока й агресивна, або ж така, що перед загрозою фізичної розправи готова на будь-який вчинок, тобто раб.
То невже ж ми хочемо бачити своїх дітей гвалтівниками чи рабами? Жоден батько чи мати не дасть ствердної відповіді на це запитання. Та попри цю позицію, за результатами досліджень ГО «Український інститут соціальних досліджень ім. О. Яременка», в Україні кожна друга дитина віком 10—17 років засвідчила, що батьки карають її за певні вчинки. Кожна друга!
