Байдуже ставлення до долі малих річок може обернутися екологічною катастрофою
Один з найяскравіших споминів мого дитинства — про чисті води і піщані береги оспіваної ще Нечуєм-Левицьким річки Роставиці. Впродовж усього літа вона була улюбленим місцем відпочинку дітей і дорослих, а навіть невмілий рибалка вудкою за годину-дві наловлював кілька кілограмів риби — плітки, карасиків, золотавих линків і пресмачнющих пічкурів, чиє зникнення стало так і не почутим попередженням про грядущу біду блакитних артерій рідного краю.
На очах одного покоління
Нині вже самому не віриться, що замулене річище з більш-менш прозорою хіба що взимку водою — це ріка мого дитинства. Замість заврунених м’якою травою берегів — топкі хащі осоки і очерету, крізь які хтозна-хто ризикне пробиратись мало не по пояс у підступній твані до чистого плеса над мілководдям на місці колись глибочезного русла. Та особливо жахає, що вражаючі зміни майже всіх малих річок України стались буквально на очах одного покоління.
Отож немає навіть потреби шукати старожилів чи студіювати праці науковців, щоб назвати причини, які згубили красу наших річок. Найстрашнішим ударом стало розорювання берегів мало не до самого урізу вод — як на колгоспних ланах, так і на городах селян. Як наслідок, велетенські маси родючого грунту перекочували із сільськогосподарських угідь у бездумно зарегульовані загатами і греблями русла малих і середніх річок.
Звісно, хазяйновиті українці здавна користувались дармовою енергією водних потоків, однак майже столітнього віку млин у моєму селі не завдавав особливої шкоди річці, доки його не перевели на… електротягу. Завдяки безвідмовним моторам виробництво перестало залежати від обсягу накопиченої у ставку води, та натомість завмерла раніше жвава фактично впродовж всього року течія, що приводила у рух жорна і водночас промивала русло від мулу.
Поступово зникла створена вручну(!) мудрими пращурами мережа каналів на річковій заплаві, завдяки якій вона віддячувала людям щедрими сінокосами. Навзамін численне поголів’я ВРХ стало годуватись вирощеними на продуктивних землях кормами. Ніхто вже не переймався посадкою верб та інших дерев на враз облисілих берегах, завдяки деревині з яких на небагатому лісом півдні Житомирщини люди впродовж століть рятувались узимку від холоду.
Від болота — до Дніпра
Фахівці-екологи не забувають нагадувати про важливість поліських боліт для гідрологічного здоров’я місцевих річок. За великим рахунком йдеться про природні акумулятори води, що накопичується після танення снігів та злив, аби впродовж усього року живити потоки, які вливаються у Дніпро: до його басейну належить уся територія Житомирщини. Отож є всі підстави стверджувати, що обсяг і стабільність стоку малих річок області прямо впливає на стан велетня-Славутича та якість води в ньому.
Науковці запевняють, що осушувальна сверблячка радянських часів не мала для Житомирщини катастрофічних наслідків, хоч частину малоцінних чи радіаційно забруднених після аварії на ЧАЕС меліорованих земель не гріх повернути до їх природного стану. Така робота в рамках масштабного екологічного проекту Європейського Союзу вже розпочата на території Поліського заповідника. Причому практичних європейців цікавить не стільки стан наших річок, скільки мінімізація наслідків глобального потепління, бо якщо кожен гектар боліт поглинає близько 15 тонн вуглекислого газу за рік, то осушені торфовища, навпаки, збагачують атмосферу 25 тоннами його викидів.
Ще однією суттєвою підмогою річкам була мережа ставків, облаштованих не на головному руслі, а на дрібних притоках. Зокрема, за часів мого дитинства в кількох великих ярах поблизу села, де нині жебонять лише маленькі джерельця, існував каскад гребель та утворених ними водойм. Вони як повнились рибою, так і щовесни накопичували запаси води, яка вже не неслась з кур’єрською швидкістю до самого Чорного моря, а впродовж усього спекотного літа підживлювала головний річковий потік.
Колишній рай. Фото автора
І потечуть води назад…
Сьогорічне весняне водопілля, під час якого на Житомирщині і, насамперед, у самому Житомирі рятувальникам доводилось відкачувати воду з кількох районів житлової забудови, наочно нагадало про важливість і потрібність банальних канав, якими віками традиційно опікувались місцеві громади. Дбайливо залужені на дні та засаджені на гребенях заростями глоду і терну, ці об’єкти народної меліорації не лише рятували селянські і міщанські обійстя від підтоплень, а й захищали річки від замулення, а ріллю — від змиву родючого ∂рунту. Отож недаремно наші мудрі предки не шкодували площ для облаштування канав навіть у тих місцевостях, де земля була не менш дорогою, ніж нині.
Натомість у наші дні засипають і бездумно забудовують як колишню водовідвідну мережу, так і навіть річкові заплави, на яких віками не селились люди, а чи не єдиними тут спорудами були схожі на середньовічні замки кам’яниці млинів і папірень. Тим самим ні місцевий люд не наражався на небезпеку підтоплень, ні річки не потерпали від господарської діяльності населення.
Нині навіть в обласному центрі, де, крім головної річки — Тетерева, ще протікають Кам’янка, Лісова, Крошенка, Путятинка, жодного квадратного метра(!) офіційно відведених прибережних захисних смуг. Через це, як цілком обгрунтовано нарікають фахівці обласного управління водного господарства, береги річок у межах міста дедалі стрімкіше забудовуються із всіма наслідками, що звідси витікають, — від погіршення якості води до зниження доступності для пересічних громадян ще донедавна традиційних зон відпочинку.
Не менш активно забудовуються береги Тетерева за межами міста. Причому, в що важко повірити, навіть на територіях, звідки місцевих жителів «з метою належного облаштування прибережних захисних смуг» за радянських часів відселили, надавши людям за бюджетний кошт благоустроєні квартири в Житомирі!
Активісти природоохоронних і екологічних організацій називають десятки адрес, за якими в безпосередній близькості до води виросли і продовжують будуватись престижні котеджі та розважальні заклади, що прямо загрожує санітарному благополуччю Тетерева, з якого п’є воду Житомир. Тим часом споруджена для водозабезпечення міста водойма замулилась, що призвело до суттєвого скорочення її обсягу. Як наслідок, вже звичною практикою у спекотні і бідні на дощі літні місяці стало зворотне перекачування води на Тетереві з нижнього до верхнього водосховища. За такого розвитку подій недовго до здійснення апокаліптичного пророцтва про мертві річки, що потекли у зворотному напрямку…
Філологія для правознавців
Більшість наших співвітчизників щиро переконані, що причина забудови і господарського освоєння берегів водойм — у бездіяльності і злочинній байдужості державних контролюючих і правоохоронних органів, які не притягають до відповідальності порушників закону. Практично кожному відомі положення Земельного та Водного кодексів, які чітко і недвозначно вказують:
«Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів — 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них — 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 метрів».
Отож очевидною наругою над законом видаються як суціль забудовані береги Дніпра у районі столиці, так і ненабагато менш помпезні «хатинки», що починають перекривати підступи до води по всій Україні.
Натомість фахівці-юристи роз’яснюють, що між поняттями «встановлюються» і «встановлені» — величезна різниця. Як виявляється, Земельний і Водний кодекс лише зобов’язує місцеві органи влади встановлювати прибережні захисні смуги, однак не визначає чіткого терміну виконання цих робіт. Вони розпочинаються з розробки проекту відводу земельної ділянки та його затвердження у встановленому порядку. Лише після цього захисна смуга відводиться в натурі, а її межі позначаються спеціальними межовими знаками.
Неважко здогадатись, що мало хто з керівників органів влади на місцях та депутатів місцевих рад горить бажанням спрямовувати бюджетні кошти на реальне встановлення прибережних захисних смуг, тим самим обмежуючи свої права на безкарну і цілком «законну» прихватизацію земель, від особливого статусу яких залежить стан річок і, без перебільшення, майбутнє народу і країни.
По три тонни грунту на кожного
Неважко підрахувати, що на Житомирщині, територією якої протікає 8 середніх річок загальною протяжністю 999,6 км та 2814 малих сумарною довжиною 8188 км, мінімальна площа прибережних захисних смуг — близько 41 тис. га. Тим часом нині реально відведено лише 6,8 тис. га, що не сягає навіть 7% від потреби. Причому, як визнають фахівці, розробка переважної кількості проектів оплачена орендарями численних ставків, де є потреба в дотриманні особливого режиму господарювання на берегах водних об’єктів.
Отож цілком закономірно, що найбільше «узаконених» прибережних смуг у тих районах Житомирщини, де активно займаються рибництвом, тимчасом як у проблемному щодо загрози забудови берегів Житомирському районі — лише 350 га прибережних смуг. Нескладний підрахунок засвідчує, що це відповідає… 7 км протяжності малої або 3,5 км середньої річки, тоді як довжина лише одного Тетерева на згадуваній території — понад 100 км.
