Нове законодавство про інформацію проходить важке випробовування практикою
Серед реальних, а не міфічних здобутків вітчизняної демократії справді гідне місце посідає ухвалений на початку 2011-го Закон «Про доступ до публічної інформації». Цьогоріч у травні ми відзначатимемо другу річницю з часу набуття ним чинності, а отже, маємо хорошу нагоду перевірити, як втілюється в життя цей законодавчий акт, що по праву ввійшов до світової десятки зразків прозорості і відкритості діяльності владних структур.
Вітчизняна громадськість, яка доклала чимало зусиль до появи згаданого закону, перейнялася завданням з’ясувати його дієвість, зокрема й щодо реалізації права на інформаційний запит, запровадження прозорості роботи органів місцевої влади, змін регулювання написання та прийняття проектів рішень, встановлення обов’язковості розміщення інформації на офіційному веб-сайті тощо. Ініціатива, яку реалізовував Інститут політичної освіти разом з Міжнародним фондом «Відродження», отримала назву «За прозору місцеву владу». Публічний звіт про результати дослідження дав підстави вдатися до певних узагальнень з окресленої проблеми.
Паралельні не перетинаються
Активісти проекту комплексно опрацювали статути територіальних громад 45 найбільших українських міст, проаналізували регламенти місцевих рад та їхніх виконавчих комітетів за сімома провідними параметрами змін, які слід було б внести після набуття чинності новим законодавством про публічну інформацію. На жаль, втішитися нічим: більшість органів місцевого самоврядування або не знають про норми закону, або роблять вигляд, що вони їх не стосуються.
Про це красномовно свідчить аналіз офіційних інтернет-сторінок та друкованих видань. Приміром, 70% місцевих рад Івано-Франківщини не оприлюднюють інформацію про всі питання, які планується розглянути на сесії, й не дотримуються строків оприлюднень та обговорень проектів своїх рішень до їхнього схвалення.
Навряд чи хтось із жителів Миколаївщини може потрапити бодай на одне засідання постійних депутатських комісій чи виконавчих комітетів тамтешніх міських рад: 99% таких зібрань проходять закрито, завчасно не анонсують їхнього графіка проведення, порядку денного питань, які планують розглянути.
На Дніпропетровщині, де значно краще, ніж в інших областях, розвинене електронне урядування, 80% ухвалених рішень не оприлюднюють. На Донеччині ця цифра ще вища — 98%.
На словах чимало місцевих рад позиціонують себе як лідери демократичних стандартів. Та за лаштунками відкривається зовсім інша, неприваблива картина. Так, через місяць після набрання чинності Законом «Про доступ до публічної інформації» під час засідання Львівської міськради 30 червня 2011 року виборців поінформували про 25 питань порядку денного. Насправді тоді було розглянуто… 334 проекти рішень: автори дослідження стверджують, що подібні речі повторюються на кожній сесії згаданого органу місцевого самоврядування.
Виявляється, у своїй роботі ці обрані громадами органи керуються застарілими власними нормативними документами — статутами, регламентами тощо, хоча закон зобов’язав їх внести до цих документів сучасні правові норми. Водночас така закритість діяльності, документів, звітів суперечить і наріжним принципам місцевої демократії.
Правда за сімома печатками
— Ми зіткнулися з дивовижною ситуацією, — завважує керівник програми практичної політики Інституту політичної освіти Олександр Солонтай. — Закон один, проте кожен розуміє його на свій копил. Так, у статутах навіть міст-мільйонників досі немає й згадки про доступ до публічної інформації, як і відповідних розділів щодо прозорості і відкритості діяльності рад. Жодна з комісій місцевих рад не відповідає за реалізацію нового законодавства у сфері інформації. Повністю закриті для громади протоколи і стенограми сесій та засідань виконкому.
Гадаємо, нинішні правила секретності щодо публічної інформації подивували б навіть магістрати середньовічних європейських міст, які не мали магдебурзького права. Як з’ясували учасники проекту, в окремих міських радах депутати сьогодні не мають доступу до результатів голосування. Приміром, в Ужгороді доступ до цієї «надсекретної» інформації після відповідного рішення місцевого суду має лише голова міськради.
У багатьох регламентах ще й досі передбачено… залучення правоохоронних органів до недопущення громадян на сесії місцевих рад. Багато хто по-різному трактує поняття «сесія» і «пленарне засідання сесії». Є частина регламентів, у яких зафіксовано і такий архаїзм: преференцію додавати чи знімати питання з порядку денного сесії має лише голова ради. Тож годі й чекати, щоб цю інформацію на законних підставах отримали пересічні громадяни.
Отже, як небезпідставно завважує директор Інституту медіаправа Тарас Шевченко, сама наявність досконалого демократичного Закону «Про доступ до публічної інформації» вочевидь не гарантує його виконання. Відмову в наданні матеріалів про свою діяльність органи місцевого самоврядування зазвичай пояснюють порушенням законодавчих норм щодо захисту персональних даних. На жаль, додає він, Конституційний суд своїм відомим рішенням за поданням Жашківської райради Черкаської області також певною мірою сприяв замовчуванню публічної інформації.
Незайве було б, щоб Верховна Рада сьомого скликання, якій у спадок від попередників дістався проголосований у першому читанні законопроект про зміни до чинного законодавства у зв’язку з прийняттям Закону «Про доступ до публічної інформації», виявила громадянську позицію й ухвалила окрему норму для всіх місцевих рад: обов’язково оприлюднювати всі рішення про виділення землі із вказівкою місця і прізвища громадянина.
Генплани належать народу!
Найбільш утаємниченими від громадськості були і залишаються нині генеральні плани населених пунктів. На запитання голови Східноукраїнського центру громадських ініціатив Володимира Щербаченка до учасників Всеукраїнської конференції «За прозору місцеву раду» —«Чи пробував хто-небудь отримати доступ до генплану свого міста?» — в залі підняли одну руку.
Може, в цьому випадку і справді йдеться про щось надто таємне і конфіденційне? Пригадується, що в країні, в якій ми жили раніше, більш-менш точні географічні карти мали лише військові: решта населення працювала на номерних заводах, писала своїм родичам у міста, які позначалися значком «поштова скринька», а підприємство з назвою «Рембаза» насправді ремонтувало танки.
Що ж нині містить генеральний план міського населеного пункту? За словами фахівців, там повинні бути такі категорії відомостей: принципові рішення щодо благоустрою, захисту території від небезпечних природних і техногенних процесів, охорони природи та історико-культурної спадщини; схеми і програми охорони довкілля та здоров’я населення, пам’яток історії і культури, інженерного захисту і підготовки території; аналіз і прогнозування демографічних, соціально-економічних, природно-географічних, санітарно-гігієнічних та інших чинників. Одне слово, йдеться про звичайну публічну інформацію, яку нічого приховувати.
Щоправда, є там частина інформації з обмеженим доступом, проте сам документ ніяк не підпадає під гриф «Для службового користування». Та всупереч ч. 7 ст. 6 Закону «Про доступ до публічної інформації», більшість міських рад і донині обмежує доступ городян (а це понад 30 мільйонів громадян країни) до генеральних планів.
Показовими є відповіді міськрад на інформаційні запити щодо ознайомлення з генпланами. З Чернігова відповіли, що тамтешній генплан має гриф «Для службового користування». У Рівному зазначили, що в них також діє гриф «ДСК», проте за наявністю письмового запиту з поясненням, навіщо вам інформація щодо генплану, вас ознайомлять з деякими матеріалами. Антрацитівська міськрада Луганщини пояснила стисло: «Генплан є власністю держави і не підлягає розголошенню». А у Вінниці правники міськради безапеляційно визначили, що в допитливих представників громадськості «відсутні правові підстави для надання копії матеріалів генплану».
Одне слово, автори процитованих вище відповідей або не читали Закону «Про доступ до публічної інформації», або тлумачать його дуже своєрідно, оскільки беруть на себе право позбавляти своїх виборців відкритої інформації про допустимі види забудови територій, стан довкілля, порядок виділення територій для розміщення житла, зонування тощо. А це не що інше, як порушення не лише права на інформацію, а й інших конституційних прав — на участь в управлінні державними справами, безпечне для життя і здоров’я середовище, право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю тощо.
ЦЕ ТРЕБА ЗНАТИ
Закон «Про доступ до публічної інформації» установив:
♦ свободу присутності на засіданнях виконавчого комітету та структурних підрозділів місцевої ради;
♦ розмежування підготовки проекту рішення та його розгляду, зокрема спершу здійснюється реєстрація та оприлюднення проекту рішення, а затим розгляд (сесії, засідання);
♦ оприлюднення всіх проектів протягом п’яти, але не пізніш ніж за 20 робочих днів до дати розгляду;
♦ обов’язковість оприлюднення порядків денних засідань органів (розпорядження про скликання сесій, графіки, засідання виконкому тощо);
♦ негайне оприлюднення ухвалених документів, але не пізніше, ніж у п’ятиденний термін;
