Ставлення до Кобзаря було і залишається мірилом демократизму росіян
Біографію і творчість великого Тараса за кожної влади інтерпретували по-новому, через що, на наш гріх і сором, він досі залишається для українців швидше іконою, ніж батьком і наставником. Більше того, брак достовірних знань слугує живильним підгрунтям для постійних спекуляцій довкола Кобзаря, якого представляють то «кровопивцею», то ідеологом ворожого ставлення до всього «неукраїнського».
Широко відомо, що талановитий кріпак Шевченко отримав волю завдяки росіянам Карлу Брюллову і Василю Жуковському. Та мало хто читав чи навіть хоч щось чув про оцінку Кобзаря видатним російським критиком Віссаріоном Бєлінським.
Знати це варто, щоб не мати ілюзій щодо істинного ставлення багатьох російських «демократів» (колишніх і нинішніх) до всього українського. На жаль, показний «лібералізм» цих панів закінчується, як лише «хохол» починає усвідомлювати себе українцем. Втім, щоб не бути голослівним, процитуємо слова «несамовитого Віссаріона», написані ним у час, коли царська влада щойно розправилась із цвітом української інтелігенції.
Дізнавшись про це, «революціонер-демократ» вибухнув гнівною тирадою: «Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу. Я не читал этих пасквилей, но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам».
Прагнучи, як людина послідовна, не залишити жодних сумнівів щодо причин свого праведного гніву, Бєлінський продовжує: «Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!), напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть… Ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!»
Таким наш геній повернувся із солдатчини. Автопортрет Шевченка. 1858 рік
Язик чи нарєчіє?
Не менш послідовний Бєлінський у пошуках відповіді на корінне запитання: «Есть ли на свете малороссийский язык или это только областное наречие?
На него можно ответить и да, и нет. Малороссийский язык действительно существовал во времена САМОБЫТНОСТИ (виділено мною. — В. Ш.) Малороссии и существует теперь — в памятниках народной поэзии тех славных времен».
Однак, на глибоке переконання критика, майбутнє у народної поезії малоросів можливе лише за умови, якщо «лучшая, благороднейшая часть малороссийского населения оставит французскую кадриль и снова примется плясать тропака и гопака, выбреет голову, отпустив оселедец, — словом, из состояния цивилизации, образованности и человечности (приобретением которых Малороссия обязана соединению с Россиею) снова обратится к прежнему варварству и невежеству». Отож, вважає Бєлінський, «на малороссийский язык нельзя перевести даже «Тараса Бульбу», не только «Невского проспекта», а тому «мы имеем полное право сказать, что теперь уже нет малороссийского языка, а есть областное малороссийское наречие».
Дзеркало російського лібералізму
Беззаперечний факт, що Віссаріон Бєлінський є як типовим представником російського великодержавного «ліберала», так і винятково талановитим критиком. Завдяки останньому його твори, попри волю самого автора, як і творчість Льва Толстого, є…цілком об’єктивним дзеркалом реальних історичних процесів.
Віддамо належне Бєлінському, який чесно визнає: «Малороссия — страна поэтическая. Малороссияне одарены неподражаемым юмором. Любовь составляет основную стихию жизни. Прибавьте к этому азиатское рыцарство, известное под именем удалого казачества, — и вы согласитесь, что трудно найти более обильного источника поэзии, как малороссийская жизнь».
Водночас, на переконання критика, «малоросійська» мова живе лише серед простого люду. Звісно, «где жизнь, там и поэзия: следовательно, и в простом быту есть поэзия? Правда; но для этой поэзии нужны СЛИШКОМ ОГРОМНЫЕ ТАЛАНТЫ (виділено мною. — В. Ш.). Это дело какого-нибудь Гоголя, который в простом быту умел подстеречь и уловить играние солнечного луча поэзии. Но Гоголь не всем может быть примером. Жалко видеть, когда и маленькое дарование попусту тратит свои силы, пиша по-малороссийски — для малороссийских крестьян».
Інакше кажучи, Бєлінський стверджує, що користування в літературі українською мовою потребує більшого таланту, ніж навіть у Гоголя, а тому, мовляв, нічого, куме, тратити сили — спускайтесь на дно.
На наше щастя, в українського народу такий геній з’явився. Більше того, найоб’єктивніший суддя — час — невдовзі довів хибність твердження Бєлінського: «Что касается нас, москалей, мы не будем для ваших (малоросійських. — В. Ш.) сочинений учиться языку, на котором говорят только в провинции, и изучать литературу, которой нет на свете».
Завдяки таланту Шевченка українська література стала реальністю, а зняття заборони на друк «Кобзаря» зробило цю книгу чи не найпопулярнішою серед російської читаючої публіки. Як писала у 1860 році газета «Московский вестник», «на кожному кроці зустрінете людей, які в захопленні від Шевченка, які вчаться навіть малоросійському, щоб читати його вірші».
Отож віддамо належне Бєлінському, який, не бажаючи того, переконливо показав, чим ми, українці, завдячуємо Кобзареві. І, тим більше, ніхто не спростовуватиме твердження «несамовитого Віссаріона», що «народ, еще не пробудившийся к самосознанию, может иметь только народные поэмы, но не может иметь поэтов, а тем более — великих поэтов».
Справа про відправлення поета в солдати
У кожного своя доля
Чітко усвідомлюючи виняткову важливість історії для формування самоусвідомлення нації — «народ, не имеющий истории, есть ничто» — Бєлінський скептично оцінював спроби вести хронологію Росії з Київської Русі. «Русская история начинается с возвышения Москвы и централизации около нее удельных княжеств, т. е. с Иоанна Калиты и Симеона Гордого. Все, что было до них, должно составить коротенький рассказ на нескольких страничках, вроде введения», — писав він.
На переконання видатного критика, навіть дитяча колиска Росії «была не в Киеве, но в Новгороде, из котрого, через Владимир, перешла она в Москву». Втім, Бєлінський, шокуюче нещадний в оцінці знаменитого новгородського самоврядування, багато в чому подібного до козацького устрою України: «От создания мира не было более бестолковой и карикатурной республики… Это была не республика, а «вольница», в ней не было свободы гражданской, а была дерзкая вольность холопей, как-то отделившихся от своих господ, — и порабощение Новгорода Иоанном Грозным было делом, которое оправдывается не только политикою, но и НРАВСТВЕННОСТИЮ (виділено мною. — В. Ш.)». Не менш моральними, на думку Бєлінського, були дії Петра І перед першим успішним боєм російських військ зі шведами: «Он позади своих войск поставил казаков и калмыков с строгим приказанием убивать без милосердия всякого, кто побежит вспять».
Право росіян погоджуватись чи ні з переконанням Бєлінського, що «Петру Великому мало конной статуи на Исакиевской площади; алтари должно воздвигнуть ему на всех площадях и улицах великого царства русского», та визнати, що Катерина ІІ — «наша великая императрица, наша матушка». Натомість Шевченко залишив у спадок українцям кардинально іншу оцінку: «Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину».
Звісно, ні Шевченко, ні Бєлінський — не професіональні історики, хоч їх геніальній інтуїції залишається лише позаздрити. Зате ніхто не ризикне заперечувати рівень знань видатного критика у царині його спеціалізації. На переконання Бєлінського, мову і поезію «Пушкина руский мужик не поймет». Більше того, сучасні йому прості люди в Росії «в своем естественном состоянии, кроме утоления голода и других подобных нужд, ни о чем не умеют мыслить». Натомість як на «варварській» Україні до реформ Петра І «язык был общий, потому что идеи последнего казака были в уровень с идеями пышного гетьмана». Отож чи не дивно, що єдина для всіх українців ще з часів «самобытности» мова навіть нині ще потребує захисту, як і право українців на українську книжку, газету і , врешті-решт, свою національну культуру?
Нам донині прагнуть нав’язати «двоязичіє» та почуття меншовартості стосовно до «старшого брата» як свої, так і чужі «демократи» вкупі з переконаними «інтернаціоналістами». Тими, для яких, здавалось би, святинею має бути наказ Леніна: «Ввиду того, что украинская культура в течении веков подавлялась царизмом, всем членам партии всема средствами содействовать устранению всех препятствий к свободному развитию украинского языка и культуры. Немедленно должны быть приняты меры, чтобы все служащие умели объясняться на украинском языке».
Чи багато з тих, хто підтримує паралельне використання у державних органах влади української і російської мов, знають, що аналогічне рішення свого часу вже ухвалювалось. Було це 1926 року… на території РРФСР у місцях компактного проживання українців. Однак нині не лише ці місця повністю русифіковано, а й близько половини серед тих громадян України, які вважають своєю рідною мовою російську, не є росіянами за своїм етнічним походженням.
