ПАМ’ЯТАЙМО
Але державна з-поміж них в Україні одна — українська
Директор Інституту української мови Павло ГРИЦЕНКО
Сьогодні — Міжнародний день рідної мови. В Україні це свято, крім державної української, стосується ще й 17 мов національних меншин, про які йдеться у недавно ухваленому Законі «Про засади державної мовної політики». Цей документ неоднозначно сприйнятий у суспільстві. Тому саме з його обговорення почалася наша розмова з директором Інституту української мови НАН України Павлом Гриценком.
— Павле Юхимовичу, Президент України Віктор Федорович Янукович перед підписанням закону наголосив на недоліках у ньому. Тому для його доопрацювання створено групу фахівців, один з них — ви. Які результати такої спільної діяльності?
— Напевне, треба насамперед нагадати про ті недоліки: крім невідповідності Конституції України, суперечностей і непослідовностей у тексті Закону, цей документ не дав нічого позитивного, бо в ньому — провокативно й наперед продумано — закладено високу конфліктогенність. І це спрацювало: протести, обурення, нова хвиля недовіри до влади, зрештою — нова порція ненависті, що й так тисне на психіку суспільства. Як приклад законотворчої недолугості може слугувати одне з його прикінцевих положень, згідно з яким закон вступає в силу після його підписання. Проте практично втілити це не можна, оскільки жодна із сфер можливого використання мов меншин сьогодні належно не забезпечена. Скажімо, гагауз нині має право вимагати, аби судочинство було забезпечене його регіональною мовою. Ні текстів законів, ні кадрів юристів, які вільно володіли б нею, ні перекладних чи тлумачних словників ще немає. Ніхто ніколи не турбувався за справжню широту забезпечення мовних прав гагаузів. Те саме стосується й мов інших національних меншин, за винятком російської.
Якщо, наприклад, румунська — регіональна мова України, то мають бути наукові описи, яка саме ця мова в нас на Буковині, Одещині і частково у Закарпатті; треба створити її літературний варіант, підручники з вивчення його в школах. Насправді такого не робимо. А мову Румунії, де вона грунтується на досвіді цього народу, історії своєї держави, оголошуємо нашою, хоча румунам Бесарабії, Одещини це далеке. Україна бере чужий мовний і культурний продукт і намагається його прищепити в інших соціокультурних умовах. Ми ділимо своїх румунів навпіл: юридично і психологічно вони залишаються громадянами України, але ми намагаємося показати, що українське їм не потрібне… Водночас і власне румунське їм вповні ніби є зайвим. Те саме стосується польської мови, угорської, інших мов. Тому питання мови — надзвичайно тонкі, в чомусь не просто дражливі, а й болісні — не можна грубо, без належних фахових знань, без глибокої підготовки нав’язувати національним меншинам.
— А щодо кримсько-татарської?
— Із кримчаками, татарами Криму зовсім інша ситуація. Після того, що випало на долю їхніх батьків, дідів, ці громадяни України по-новому осмислюють своє буття на історичній батьківщині. Мені подобається позиція багатьох лідерів цього народу, які щиро виступають за максимально приязні відносини з українцями й росіянами, і намагаються зберегти свою історичну пам’ять, мову, традиційну культуру. Водночас відчутним є потяг до української мови і культури. Це те нове надбання кримсько-татарського народу, яке він сьогодні з гордістю демонструє. Закон теоретично дає кримчакам і татарам змогу максимальної мовної і культурної самореалізації. Але на практиці поки що домінує російська мова.
Коротко про результати роботи нашої групи. Вдалося ретельно випрацювати системні зміни до мовного закону, які вже атестовано в Міністерстві юстиції. Найважливіше зводиться до того, що суб’єктом ініціювання питання про надання статусу регіональної мові меншини є не політична партія, як це виявилося на практиці, не обласна чи районна рада, а конкретна громада, яка в захисті своєї рідної мови відчуває потребу, готова її плекати, розвивати, підтримувати. Для ініціювання у цій громаді, а не в статистичних зведених даних по області чи (якщо владі вигідно) по району, необхідно, щоб носіїв цієї мови було 30 відсотків членів громади. За таких умов громада може відстоювати свої мовні права. І це перекриє шлях новій насильницькій русифікації, яка з новою силою піднялася після підписання цього сумнозвісного закону.
— Яким чином це робитиме громада?
— Якщо громада, наприклад, болгари вважають, що треба, щоб їхня мова, культура не були занедбані, а їхні діти вивчали у школі частину предметів рідною мовою, вони шляхом збирання підписів ініціюють цей процес. Остаточне рішення має прийняти Верховна Рада, яка затверджує, крім іншого, і держбюджет, у якому на такі заходи мають бути передбачені спеціальні витрати. Але не можна відривати дітей будь-яких національностей від загальноукраїнського мовного й освітнього процесу, щоб не перекрити їм дороги до українських університетів, дати змогу бути повноправним громадянином на всій території України.
— Ви згадали гагаузьку мову. Чи є підручники з її вивчення, художні книжки?
— Цього вкрай мало. Відсутні загальномовні, перекладні, термінологічні, шкільні словники. Коли дитина потрапляє в ситуацію, що літератури рідною мовою, якою вона спілкується вдома, немає, то в неї навіть на підсвідомому рівні формуватиметься почуття меншовартості, яке травмує душу і моделює негативні вчинки людини в різному віці. Ми не маємо права формувати психологічно травмоване суспільство. Гармонія мовного буття особистості — це запорука її психічного здоров’я.
Підготовка підручників чи збірників оповідань мовою меншини є процесом і тривалим, і фінансово затратним, а це накладає на державу серйозні обов’язки і величезні видатки. Тобто потрібні фінансові преференції для реалізації цього закону. І не можна ховатися за ідею ринку, мовляв, мови мають бути конкурентоспроможними. Це лжеідея! Є сфери — мова, культура, віра, — які не виставляються на торги: про них має дбати держава і привчати до цього все суспільство.
— Чи були гострі моменти в роботі вашої групи?
— Без цього не обійшлося. Ускладнення в роботу внесло ігнорування засідань авторами закону. Адже саме під час спільної роботи, в дискусіях можна було б досягти порозуміння з багатьох питань і точності у формулюваннях. Тоді не було б гіперконфузу, що автори закону вже в грудні внесли цілу низку змін до свого-таки закону. Виникає запитання: а чому ви так неякісно підготували законопроект, що одразу ж вносите стільки поправок? Та, що найбільш прикро, ці пропозиції щодо змін у вже чинному законі ні на йоту не роблять цей закон українськи зорієнтованим: він і надалі забезпечує на практиці преференції російській мові, є російськи зорієнтованим. Щодо роботи комісії, то ніхто не може сказати, що хоч раз комусь не дали можливості висловитися. Було так, що вже ніби прийняли рішення, але в когось просвітлення: ні, так воно може провокувати, повернімося до цього. І поверталися.
— До чого, наприклад?
— Скажімо, до списку мов національних меншин безпідставно внесено русинську, яка в жодному разі не є мовою і не є діалектом, це новотвір політичного гатунку. Використано стару самоназву «русини», до яких належали і бойки, і гуцули, і наддністрянці. Русинами були Франко, Стефаник із Покуття, але регіональна самоназва не дорівнює окремій регіональній мові.
— Тобто це поняття не обмежується Закарпаттям?
— Звісно. Колись під терміном руська мова мали на увазі мови східнослов’янські. У Львівському університеті в міжвоєнний час була кафедра «мов руських», тобто української з іншими східнослов’янськими. Треба розуміти історію терміна, знати, як виникає це поняття. І хоч декому ще давніше вдалося внести до документа — висновків Венеціанської комісії — русинську мову, зарахування її до мов нацменшин України не має під собою реального ∂рунту. Адже Венеціанській комісії не відомо те, що знають фахівці Національної академії наук України, де створено фундаментальний тритомний «Атлас української мови»; над ним мовознавці працювали понад 50 років, створивши 1200 мовних карт. На цих картах Закарпаття не протиставлене іншим південно-західним діалектам і всій Україні, що давало б підстави говорити про окрему русинську мову. А крім «Атласу», є ще інші надійні джерела, праці відомих мовознавців, які легко спростовують спекулятивне політиканство у розв’язанні цього питання. Ось чому законотворення має спиратися на атестацію Національної академії наук України, а не на догідливо сформовану думку зарубіжних експертів, хоч би які високі титули ці комісії мали.
— В останні роки, коли непристойно нахабно просувається в Україні російська мова як державна, в країні збільшилося число навіть росіян, які виступають проти цього.
— Це справа наших доморощених — без грунту, без Вітчизни, без високості духу, але при грошах... Що ж до Росії з ідеями «руського міра», то нічого нового у цьому процесі немає: є держава зі своєю політикою, амбіціями своїх вождів (що далеко не є тотожним волі народу, а тим більше — інтелігенції як носієві національних і культурних ідей). Російськомовній експансії можуть бути протиставлені не плачі, а нові ідеї — об’єднавчі, якісно нові. І однією з опор цього нового руху за українську мову має стати оволодіння глибинами української мови за умови вивчення багатьох інших мов. Полімовність особи має бути поєднана з сильною і непідважуваною українською мовою як єдиною державною. Адже державна українська мова має глибоку багатовікову історію. Ще в ХV столітті, 1489 року, з’явилися староукраїнською Четьї Мінеї, а в ХVІ—ХVІІ — багато інших богослужбових книг. На щастя, ці рукописи староукраїнською мовою в поєднанні з елементами церковнослов’янської збереглися, тому вчені мають змогу читати їх, дивуватися їхній досконалості і складати найвищу хвалу тим, хто робив ці переклади. А Пересопницьке Євангеліє 1556—1561 років? Це прекрасний символ служіння українській мові!
— А за новим законом про видавничу справу перекладати державною мовою художню та наукову літературу не обов’язково. От вам ХV століття і нині: Україна вже понад 20 років держава, а в ній виникають такі антидержавні закони.
— Це елементи великої програми деукраїнізації України, перетворення її на залежний безликий і напівмовний регіон чужої держави. Я вже не раз говорив: щоб вважати себе знавцем російської мови, треба жити у просторі російської щоденної реальності й щоденної культури. Російська мова — внутрішньо вільне плавання в її просторах, де є своя система образів, символів, алюзій, система значень… Двоє росіян можуть спілкуватися між собою натяками, а третій «руськоязичний» українець лише кліпатиме очима, не збагнувши їхніх натяків. Мова — це й багата культура, різноманітні форми передавання інформації, гра ними. Тому вкотре підкреслюю: оволодіння мовою — велика щоденна інтелектуальна праця людини, це не обмежений набір безликих фраз, що спостерігаємо у мовленні багатьох т. зв. «руськоязичних».
— Яка перспектива у курсів для навчання української мови держслужбовців і решти громадян?
— Це можна реалізувати за інтенсивного втручання і контролю держави, а не віддавати приватним структурам та спритникам. Маємо точно знати зміст, мету і можливий результат такого навчання. Скажімо, на курсах для держслужбовців нижчої, середньої і найвищої ланок мають використовуватися різні підходи, різні програми, оскільки різне коло виконуваних функцій. За чіткого розпорядження уряду, згідно з яким через півроку відбудеться атестація усіх держслужбовців на знання української мови та рівень володіння нею, і якщо від цього залежатиме матеріальна винагорода за їхню працю, результати цього процесу будуть самоочевидними… Тоді, скажімо, Київська міськдержадміністрація не списуватиме на якісь непотрібні шоу мільйони гривень, а поверне ці кошти на удосконалення фахової і мовної підготовки співробітників. Тут навіть не треба додаткових ресурсів, в адміністрації можуть зробити це в межах того фінансування, що вже мають. Подібні курси в Київській адміністрації були у 1991-1992 роках. Тоді вдалося навіть надрукувати серію посібників для держслужбовців, зокрема з мови ділового спілкування.
Людмила ЯНОВСЬКА, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
