П. Драгоманова Ольга ЯРОШЕНКО
Тираж книжок науковця Ольги Ярошенко перевищив два мільйони примірників. Вона пише підручники і посібники з хімії, за якими навчалися, навчаються і навчатимуться мільйони школярів, студентів, педагогів. Аудиторія розширюватиметься, оскільки до друку готуються нові роботи. Її знають і поважають не лише колеги-хіміки. Немає такої школи, де б не мріяли, аби відкритий урок провела Ярошенко-методист. Тож одна людина поєднала два таланти: акумулювати та збагачувати знання з хімії і вміння дохідливо передавати їх іншим.
Вона один з небагатьох педагогів вищої школи, яка не пориває зв’язку зі школою середньою. Інакше, переконана, не можна навчати майбутнього вчителя. Також власним прикладом вчить майбутніх педагогів не змушувати дітей до навчання, а пробуджувати в них бажання здобувати знання. Як? Про це, на прохання «УК», розповідає професор Ольга ЯРОШЕНКО.
— Ольго Григорівно, багато випускників педуніверситетів прагнуть потрапити в аспірантуру лише для того, щоб не працювати в школі. Ви вступили до аспірантури, маючи одинадцять років практичного стажу. Але із школою так і не порвали. Чим приваблює члена-кореспондента академії шкільний клас?
— Педагогіка — стан душі, а не лише професія. Щоб готувати шкільного вчителя, треба знати, що його чекає в школі. Тому й не пориваю з нею зв’язків. Так склалося, що пишу підручники. Скажіть: як можна щось пропонувати дітям і вчителям-практикам, не знаючи специфіки аудиторії, для якої працюєш?
— Тим часом побутує думка, що рівень підготовки випускників і шкіл, і вищих навчальних закладів падає. Як вважаєте?
— Не можна міряти всіх під один гребінь. Усе дуже індивідуально. Тому спершу треба, мабуть, говорити про падіння мотивації навчання. Випускник педагогічного вишу не хоче йти в школу, бо на зарплату вчителя не прожити. Школярі бачать, що нині бал правлять не знання, а вміння прилаштовуватись і підлаштовуватись. Тому педагогам дуже складно працювати. Фактично вони залишилися наодинці з проблемою не лише передачі дітям знань, а й виховання моральності й порядності. Нині суспільну роль педагога у творенні громадянина завтрашнього дня важко переоцінити.
— Не секрет, що через переорієнтацію суспільних цінностей значно впав інтерес школярів до природничих наук. І хоч як це дивно звучить в наш час, людей треба переконувати, що без, приміром, хімії немає майбутнього. Що робите для цього?
— У XXI столітті — столітті глобалізації суспільства, розквіту науково-технічного прогресу, проникнення хімії у глибини будови речовини, відкриття нанотехнологій — зміцнилися позиції хімічних знань і відповідно актуалізувалася роль середньої хімічної освіти. Під впливом цих змін на зламі тисячоліть сучасна хімічна освіта відійшла від уніфікації змісту на користь профільного навчання, від знаннєвого підходу на користь компетентнісного.
Як відомо, відтепер старша школа профільна. У класах різних профілів мета навчання і рівень вимог до засвоєння знань різні.
Це, без перебільшення, досягнення слід зарахувати до великих демократичних змін в освіті за роки незалежності нашої держави. Не менш вагоме і безплатне забезпечення учнів шкільними підручниками, до того ж альтернативними. Проте часи, коли вчитель і підручник були для учнів єдиним джерелом наукової інформації та пізнавальних завдань, відійшли у минуле. Нині з’явилися різноманітні навчальні посібники на паперових та електронних носіях, що у методичному плані забезпечує перехід від практики накопичення готових знань до самостійного опанування прийомами та способами їх здобуття і застосування. За таких умов набули актуальності навчально-методичні комплекти з хімії, призначені для обох суб’єктів навчальної діяльності — учнів і вчителів.
Здавалося б, логічно очікувати посилення ролі природничої освіти та її окремих ланок, зокрема хімічної. Насправді це не так. Престиж хімічних знань падає. Учнів, які бажають продовжувати навчання за хімічними спеціальностями і, відповідно, беруть участь у ЗНО з хімії, небагато (приблизно 10%). І це тоді, коли хімічні знання потрібні медикам, аграріям, металургам, екологам, фармацевтам, вчителям хімії та іншим фахівцям.
Глобалізація зміцнила позиції хімічних знань. Фото з сайту referat.ru
— Чому ж так?
— Антимотиваційні чинники переважають. Зокрема, хемофобія — нав’язливий страх, спричинений уявленнями про можливий згубний вплив деяких речовин і хімічних виробництв на людину та середовище.
Безперечно, все це так. Однак чи знайдеться нині хоча б одна ‘людина, яка б добровільно відмовилася від продукції хімічних виробництв — металів і сплавів, пластмас, каучуків, ліків, синтетичних миючих засобів, лаків, фарб і багато іншого?
На захист хімії можна було б наводити безліч прикладів. Усі вони підтверджуватимуть, що одні й ті самі хімічні речовини та процеси в руках одних творять добро, а в руках інших — зло. Сприяти першому й уберегти учнів від другого — ось головне призначення сучасного шкільного курсу хімії. Тож суспільна думка повинна утвердитися в тому, що без хімічної освіти в держави немає майбутнього і що не хімія чи хімічні виробництва самі по собі наносять шкоду людині та навколишньому середовищу, а шкодять люди, які не мають хімічних знань або нехтують ними. Дається взнаки падіння престижу хімічних спеціальностей серед молоді, захоплення сучасних випускників спеціальностями, що виходять за межі сфери матеріального виробництва тощо.
— Тож як повернути хімії статус улюбленого предмета?
— Слід формувати в учнів та їхніх батьків переконання, що зусилля, докладені до засвоєння хімічних знань, не є даремно витраченим часом, оскільки на матеріалі хімічного змісту відбувається інтелектуальний розвиток особистості, адже вивчення хімії супроводжується такими розумовими діями, як аналіз, порівняння, узагальнення, встановлення причинно-наслідкових зв’язків, прогнозування.
На радіо, телебаченні, у пресі катастрофічно зменшилася кількість науково-популярних передач для учнів, що сприяли б розумінню суспільної потреби у засвоєнні хімічних знань.
Хоч би якими вдалими були зміст і навчально-методичне забезпечення навчання хімії, без добре підготовленого вчителя і належного забезпечення експериментальної бази реалізувати поставлені мету і завдання неможливо.
Водночас проблемою стала мотивація частини випускників шкіл до обрання педагогічної професії. Хто нині стає абітурієнтом вищого педагогічного? Всі охочі, що пройшли ЗНО, не промовивши жодного слова, не продемонструвавши початкової допрофесійної підготовки.
Буває, що спрацьовує залишковий принцип: стати студентом омріяного ВНЗ абітурієнтові балів не вистачило, тож залишається навчатися у педагогічному. Тому вже з першого курсу викладачам доводиться багато працювати, щоб студент у майбутньому ствердився як учитель.
І все-таки опитування майбутніх учителів хімії із числа студентів 4—5 курсів Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова показало, що більшість із них налаштовані на вчительську професію. Особливо виразно це простежується під час педагогічної практики.
— Гадаю, ви погодитеся, що шкодить справі й брак сучасної експериментальної бази.
— В усі часи навчання учнів хімії увагу приділяли хімічному експерименту як дієвому методу і засобу навчання. Здавалося б, в епоху науково-технічного прогресу він має розвиватися, повсюдно використовуватись. Однак це не так. Позиції, коли в кожній школі повноцінно функціонував хімічний кабінет, втрачено. А скільки не кажи халва, від цього в роті солодко не стане. Для того, щоб підготувати учнів до безпечного поводження з речовинами у повсякденному житті, потрібне живе споглядання їх на уроці, безпосередня участь учнів у різних хімічних експериментах.
— Ви першою у вітчизняній дидактиці та методиці навчання хімії вдалися до групової навчальної діяльності. Чим це викликано?
— Як практик знала, що найбільше стомлюється учень від бездіяльності. А таких, що нічого не роблять на уроках, вистачає. Як їх пробудити і зацікавити? На семінарських заняттях створила малі навчальні групи. Щоб забезпечити дієвість, має бути психологічна сумісність їх членів. До складу групи повинні входити не менше половини учнів з високим і достатнім рівнем навчальних досягнень. У такому міні-колективі виокремлюється лідер, який організовує роботу. А працюють, повірте, всі. Цей метод витримав перевірку часом.
— А чи не гальмує такий підхід розвитку лідера, адже він відволікається на допомогу товаришам?
— Ні. Найкраще засвоюються знання, які є кому передати. Тому лідер допомагає товаришам і ефективніше засвоює матеріал сам.
Микола ПЕТРУШЕНКО, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
