«Складеш нам компанію? —— усміхається один із них, показуючи дві пляшки горілки в сумці. —— І не переймайся: за все заплачено». «Ага, за рахунок фірми!» —— гигикнув його спільник. Здивувавшись такій гостинності аборигенів району, задкую від них. «Чуєш, тоді хоч «на коня» прийми!» —— мало не благають в один голос і дибуляють за мною з півкварталу. Мабуть, сподівалися, що передумаю.
Рано я радів, позбувшись згаданих причеп. Бо коли до потрібного мені будинку залишалося рукою подати, дорогу заступив симпатичний чолов’яга, який тримав у кожній руці по три пляшки пива. «Земляк, виручай! —— по-діловому показує кивком на найближчу лавку в затінку. —— Розумієш, кореш не прийшов, а я пивасика на двох нагріб. Свіже і щойно з холодильника. Не повертати ж назад, а самому не подужати… Коротше, вгамуймо спрагу, бо сам бачиш: кляте сонце пече, як найнялося».
Чесно кажучи, за інших обставин, мабуть, піддався б спокусі, адже в горлі таки добряче пересохло. «Вибач, старий, — кажу облизуючись, —— не можу, не хочу та й ніколи». «Ну й дідько з тобою, —— розчаровано зітхає він. —— Візьми-но пару пляшок із собою. Хильнеш, коли захочеш». Рішуче відмовляюся, прямую далі, а на дорозі —— чергова «хмільна засідка». За якийсь десяток кроків біля входу до контори прямо на тротуарі стоїть повна-повнісінька закоркована пляшка коньяку. А довкола —— нікого. Дуже дивно: невже в них тут геть закінчилися спраглі до пиття персони? Бо за інших умов такі напої на дорозі не валялися б. Утім, ігнорую «зірковий» напій, що сам до рук проситься...
«Шеф буде хвилин через двадцять, — професійно усміхнулася секретарка у приймальні. А потім звабливо підморгнула: —— Допоможеш мені, молодий інтересний, шампусик подужати?». Дістає пузату пляшку з-під столу: «Чого дивуєшся? Мені самій це питво смакувати?» Аж образилася на мою відмову. А тоді трохи відійшла: «Не можна? —— співчутливо питає. —— А довідка є?». Киваю на знак згоди. «Ну, тоді можеш привітати себе з прийомом на роботу, —— полегшено зітхає і усміхається ще ширше. —— Пиши заяву і заходь сміливо!». І вказує на двері начальника.
Ось таку цікаву історію нещодавно захоплено розповів мені знайомий житель Донецька, який пішов влаштовувався на роботу двірником. Знаючи його схильність до фантазії, допускаю, що деякі деталі у цій бувальщині про підступно організований йому кастинг по дорозі до фірми вигадані. Ще добре, що не наплів буцімто його силоміць намагалися напоїти… Але те, що на згадану роботу беруть винятково непитущих, —— свята правда. А підтвердження цього —— розклеєні на вулицях Донецька оголошення від ТОВ «Житлосервіс № 5»: «Терміново потрібен двірник!!! З однією умовою (далі ще більшими літерами): АЛЕРГІЯ НА СПИРТНЕ. Звертатися за адресою…»
