Начальник управління організації усиновлення департаменту сім’ї та дітей Міністерства соціальної політики Ольга ОЛІФЕР
Сирітство — велика трагедія в житті кожної дитини. Щорічно в Україні майже 8 тисяч дітей залишаються без батьківської опіки. Переважно це сироти соціальні. Вони мають батька, або матір, або й обох, проте не захищені у цьому непростому сьогоденні. Замість школи їм доводиться здобувати «освіту» на вулиці, жебракувати, прилучатися до алкоголю, наркотиків. Адже їхнім горе-батькам не до виховання, а про обов’язки годі й казати. Таких безвідповідальних батьків суди позбавляють прав, а їхні діти отримують статус державних, і вже держава несе відповідальність за їхню подальшу долю. Вона влаштовує сиріт у будинки маляти, притулки, інтернати. Найкраще — якщо це сім’я усиновлювачів, опікунів, прийомних батьків, тобто сімейні форми виховання. І хоч психологічно дітям важко знайти ту ниточку довіри, любові до нових батьків, вони намагаються порозумітися. З якими труднощами зазвичай стикаються усиновлювачі та сироти, на прямій лінії «УК» читачам розповідала черговий гість редакції начальник управління організації усиновлення департаменту сім’ї та дітей Міністерства соціальної політики Ольга ОЛІФЕР.
Усиротинці в кожній жінці малюки «впізнають» маму. Фото Володимира ЗАЇКИ
Усе починається з бажання любити дитину
Олена ПАНЧЕНКО, м. Київ:
— Чи правду кажуть, що усиновлювачі отримують державну допомогу на дитину, причому у такому ж розмірі, як при народженні першого малюка?
— Це справді так. Українці, які всиновили дитину, мають право на отримання допомоги як при народженні першої дитини (на сьогодні це 27 900 грн, а з грудня 2012-го виплата зросте до 28 830 грн).
Крім того, за усиновлювачем закріплено право на отримання одноразової оплачуваної відпустки у зв’язку з усиновленням дитини тривалістю 56 календарних днів.
Громадянам України, котрі всиновили двох і більше дітей, надається 70 календарних днів одноразової оплачуваної відпустки.
Усиновлювачі, які працюють, мають право на додаткову оплачувану відпустку тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів.
Олена КОНОНЕНКО, Житомирська обл.:
— Добрий день, Ольго Іларіонівно! Моя приятелька давно хоче усиновити дитину, але їй здається, що процедура оформлення документів надто складна. Крім того, її лякає можлива відмова в усиновленні. Що ви порадите 45-річній жінці?
— Насамперед хочу заспокоїти вашу знайому: процедура усиновлення в нас не така вже й складна. Треба набратися лише терпіння. І якщо є бажання стати матір’ю сироті, боріться за таке право і дійте. Головне, щоб жінка усвідомила: дитину потрібно любити як рідну. Тоді в сім’ї все буде гаразд. За чинним законодавством процедура всиновлення урегульована Сімейним кодексом України та постановою Кабінету Міністрів № 905 від 08.10.2008 року «Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей».
Якщо українці виявили бажання усиновити дитину, звертатися треба з письмовою заявою до служби у справах дітей за місцем проживання. До заяви додаються такі документи:
1) копія паспорта або іншого документа, що посвідчує особу;
2) довідка про заробітну плату за останні шість місяців або копія декларації про доходи за попередній календарний рік, засвідчена органами державної податкової служби;
3) копія свідоцтва про шлюб, якщо заявники перебувають у шлюбі;
4) висновок про стан здоров’я кожного заявника, складений за відповідною формою;
5) засвідчена нотаріально письмова згода другого з подружжя на всиновлення дитини (у разі усиновлення дитини одним із подружжя);
6) довідка про наявність чи відсутність судимості для кожного заявника, видана органами внутрішніх справ за місцем проживання заявника;
7) копія документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням.
Протягом 10 робочих днів спеціаліст служби у справах дітей перевіряє документи, проводить бесіду із заявниками, з’ясовує мотиви усиновлення, ставлення до виховання дітей та складає акт обстеження їхніх житлово-побутових умов, де зазначає, чи створені відповідні умови для розвитку та виховання дитини. Служба у справах дітей готує висновок про можливість заявників бути усиновлювачами і ставить їх на облік кандидатів в усиновлювачі.
Громадяни України, які хочуть стати справжніми батьками для сироти, можуть за рекомендацією служби у справах дітей або за бажанням пройти курс підготовки з питань виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
На обліку дітей, які можуть бути усиновлені, перебувають діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, та діти, батьки яких дали згоду на усиновлення, і відповідний статус підтверджений документами у справі дитини.
Усиновлення має не тільки юридичний аспект, це складний психологічний процес. Тож хочу побажати, щоб розуміння всіх складових усиновлення та усвідомлення того, що це «присвячення» себе дитині на все життя, допомогло вашій подрузі прийняти правильне рішення.
Марина Петрівна, Одеська обл.:
— Мене завжди обурює те, що наших діток усиновляють за кордон. Хтозна, як там їм ведеться? Можливо, співвітчизники стали менш співчутливими й не беруть у сім’ї сиріт?
— Дозвольте заперечити. Якраз сьогодні одним із найбільших досягнень у сфері усиновлення за роки незалежності є те, що в Україні вдалося зупинити зростання міждержавного усиновлення та змінити пріоритети щодо переваги національного усиновлення. Нині маємо стійку тенденцію (більш ніж удвічі) переваги усиновлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, українцями над усиновленням іноземними громадянами.
Приміром, 2005 року українці усиновили 1419 дітей, 2011-го — 2114. Іноземці відповідно 2110 у 2005-му й 970 дітей у 2011 році.
Протягом 9 місяців 2012-го українські сім’ї усиновили 1445 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, іноземці — 588 дітей.
Хочу запевнити, що кількість українців, які бажають усиновити, досі залишається високою. На цей час служби у справах дітей на обліку мають більш ніж 1,6 тис. сімей, які прагнуть усиновити дитину.
Але проблема криється в іншому: більшість із них (майже 87%) хочуть усиновити одну дитину якомога молодшого віку (максимум до 5 років) і здорову. В 2011 році українці всиновили 1928 дітей до 5 років і лише 186 — старших за 6 років. Іноземці ж усиновляють дітей, старших за 5 років, відповідно до ухвалених у 2011 році змін до Сімейного кодексу України, за винятком хворих, рідних братів та сестер, які усиновлюються в одну сім’ю, якщо хоч одна дитина досягла 5 років та понад рік перебувала на обліку в Мінсоцполітики.
Нині наших співвітчизників, які бажають усиновити здорову дитину віком до 3-х років, більше, ніж таких дітей перебуває на обліку.
В Україні понад 26 тис. дітей очікують на всиновлення, з них лише 1,5 тис. віком до 5 років. Більш ніж 24 тисячі — це діти віком за шість років та з родинних груп (2—6 братів і сестер). Бажаючих взяти в сім’ю таких дітей одиниці.
Але пам’ятаймо, що головний мотив усиновлення — це не розв’язання проблем дорослих, мовляв, для відчуття повноцінної родини повинні з’явитися діти, а бажання допомогти сироті. З цією метою для визначення готовності сім’ї прийняти дитину на правах рідної Міністерство соціальної політики підготує зміни до законодавства із запровадження обов’язкового навчання кандидатів в усиновлювачі.
Микола, Вінницька обл.:
— Чи може неодружений чоловік усиновити дитину?
— Заборони в усиновленні дітей самотніми українськими громадянами, в тому числі чоловіками, нема, а ось іноземці, які не перебувають у шлюбі, такого права не мають. В Україні є вже чоловіки, які усиновили хлопчиків. Окремої статистики щодо всиновлення самотніми громадянами, на жаль, ми не ведемо. Водночас більшість серед усиновлювачів — це подружні пари, понад 30% становлять самотні жінки, стосовно чоловіків це поодинокі випадки. На пам’яті останні два, у Києві та в одній з областей. В обох усиновителів є матері, які проживають з ними, тобто у хлопчиків з’явилися названі бабусі, котрі разом із батьками займаються їхнім вихованням. За віком один малюк — дошкільня, другий — школярик. Батько, що проживає з усиновленим хлопчиком у селі, іноді телефонує, розповідає про успіхи сина, як він зростає та набирає вагу, як залюбки відвідує дитячий садочок, а коли у справах був у Києві, навіть завітав до нас із сімейним фотоальбомом. Служби у справах дітей здійснюють нагляд за цими усиновленими дітьми. Звичайно, ми завжди радіємо, коли дитина потрапляє в люблячу родину. Однак для повноцінного виховання дитині потрібні і тато, й мама, про це у своїх дослідженнях також наголошують психологи.
Відповідно до законодавства, «усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа віком не молодша двадцяти одного року (за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини), що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцять років».
Разом з тим, якщо кілька громадян є претендентами на усиновлення однієї і тієї самої дитини, перевагу перед самотніми особами матимуть особи, в сім’ї яких є дитина, родичі дитини, а також подружжя.
Олена СИДОРЧУК, м. Київ:
— Скажіть, будь ласка, як із сирітством борються в інших країнах? Ми часто бували за кордоном, але не бачили ні жебраків, ні якихось безпритульних, хоча знаємо, що вони є. Як там це питання вирішують?
— Проблема сирітства є скрізь. Нещодавно у Міністерстві соціальної політики побувала литовська делегація, з якою ми поділилися досвідом. Водночас дізналися, що в них менше державних закладів, менша кількість сиріт у них. Але в Литві немає державної підтримки усиновлювачів, немає одноразової грошової допомоги, яку отримують усиновлювачі в Україні. Проте в них, як і в багатьох інших країнах Європи, працює система патронатних (фостерних) сімей, тобто якщо з’являється дитина, яка залишилася без батьківського піклування, її влаштовують у таку тимчасову сім’ю, щоб потім вирішити долю цієї дитини і підготувати її до усиновлення.
Нагляд за дотриманням прав усиновлених дітей має бути суворішим
— Які служби стежать за перебуванням дитини в сім’ї, її вихованням, розвитком? Як часто це відбувається?
— Нагляд за умовами проживання і виховання усиновлених дітей, які проживають на території України, здійснюють служби у справах дітей за місцем проживання усиновлювачів до досягнення дітьми 18 років.
Протягом перших трьох років усиновлення дитини служба у справах дітей щороку перевіряє її умови проживання та виховання, а в подальшому — один раз на три роки. За результатами перевірки складають звіт, у якому зазначаються відомості про стан здоров’я, фізичний та розумовий розвиток дитини, стосунки в родині.
Нагляд за дотриманням прав дітей, усиновлених іноземними громадянами та українцями, які проживають за межами України, здійснюють консульські установи і дипломатичні представництва України за дорученням МЗС до досягнення дітьми 18 років.
— Але ж не догледіли деяких дітей: як ми знаємо, недавно стався трагічний випадок у м. Краснодоні Луганської області з усиновленими дітьми.
— Багатодітна сім’я, яка всиновила дітей, вважалася благополучною. Спеціаліст зустрічалася з мамою, цікавилася дітьми, проте відповідне обстеження умов проживання не провела, з дітьми не спілкувалася.
Оскільки не було здійснено належного контролю за умовами проживання усиновлених дітей, стосовно начальника та заступника начальника відділу у справах дітей м. Краснодона порушено кримінальну справу за фактом неналежного виконання службових обов’язків.
— Чи є випадки, коли усиновлювачі відмовляються від дитини?
— У чинному законодавстві існує таке поняття, як скасування усиновлення. Але відверто скажу вам, скасування усиновлення — це повторна трагедія в житті дитини, й пов’язана вона з втратою найрідніших людей, які повинні турбуватися про неї, захищати і просто любити.
Відповідно до чинного законодавства (ст. 238 Сімейного кодексу України) усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо:
воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання;
дитина страждає на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення;
між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання.
Протягом 9 місяців 2012 року було прийнято 25 рішень судів щодо скасування усиновлень. З них 20 громадянами України та 5 — іноземцями.
Найпоширенішими причинами скасувань усиновлень є стосунки, що склалися між усиновлювачем і дитиною, які роблять неможливим їхнє спільне проживання, та стан здоров’я усиновленої дитини.
Переважно такі випадки трапляються у зв’язку з:
неготовністю усиновлювачів прийняти дитину як рідну разом із її особливостями, проблемами;
коли мотивом усиновлення є лише бажання розв’язати свої власні проблеми — «бути такою самою родиною, як усі, виховувати дітей»;
бажанням усиновлювачів змінити дитину під свої «власні параметри»
Тому з метою запобігання випадкам скасування усиновлення найактуальнішими є питання формування культури усиновлення та запровадження обов’язкового навчання кандидатів в усиновлювачі.
Таємниця усиновлення: за і проти
Клавдія МІНЕНКО, Рівненська обл.:
— Моїй доньці скоро виповниться 16. Вона не здогадується, що я їй не біологічна мати. Боюся, що дізнається від когось і може сприйняти таку інформацію надто емоційно. Тому серйозну розмову з нею відкладаю на потім. Що далі, то тривожніше стає на душі. Особливо, коли чую про скасування таємниці усиновлення. Отже — мовчати чи розкрити таємницю?
— Питання щодо скасування таємниці усиновлення сьогодні набуло широкого розголосу і обговорення. З цього приводу ми отримуємо чимало звернень громадян, у яких висловлюються пропозиції як «за», так і «проти». Питання справді потребує серйозного вивчення, врахування всіх ризиків, досвіду інших країн, громадської думки й насамперед формування позитивного ставлення до усиновлення, усиновлювачів та усиновлених дітей.
Україна — одна з багатьох держав, які ратифікували Конвенцію ООН про права дитини. Цим міжнародним документом встановлюється один із найголовніших принципів діяльності державних органів щодо дітей — «найкращий захист інтересів дитини». За будь-яких умов і будь-яке рішення має розглядатися і прийматися з дотриманням цього принципу. Відповідно до ст. 7 Конвенції ООН, діти повинні знати про своє походження, про своїх біологічних батьків, родичів. Окрім того, збереження таємниці усиновлення ускладнює службам у справах дітей здійснення належного контролю за усиновленими дітьми. Так, на сьогодні неможливо офіційно звернутися до органів охорони здоров’я, закладів освіти з метою отримання інформації щодо перебування дитини на медичному обліку, відвідування дитячих садків, навчання у школі, оскільки це буде розцінене як порушення права усиновлювачів на збереження таємниці усиновлення.
Водночас внаслідок непідготовленості громадськості щодо усвідомленого ставлення до всиновлення є ризик надмірної і не завжди позитивної уваги до самих усиновлювачів та всиновлених дітей.
На думку психологів, для психіки дитини значно краще, коли вона раніше знає, що вона усиновлена, ніж дізнається про це від сторонніх осіб через кілька років після усиновлення. Найкраще розповідати дитині історію про її всиновлення в дошкільному віці, тоді це сприймається як цікава інформація. А ось для підлітка така інформація — психологічний стрес.
Для дитини необхідно знати, що її люблять як рідну, тоді вона спокійно сприйме інформацію про всиновлення. Окрім того, кожна дитина індивідуальна, це обов’язково потрібно враховувати. Тому, зважаючи на вікові особливості та особливості характеру вашої дитини, з метою якнайменшого травмування психіки скористайтеся порадами психолога, адже донька тільки від вас повинна почути правду.
— Скільки сиріт зараз в Україні потребують захисту й підтримки?
— На сьогодні це майже 96 тисяч. Причому з них усиновленими можуть бути тільки 30% дітей.
Для 70% дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, забезпечується право на сімейне виховання шляхом використання сімейних форм виховання: опіка, піклування, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу.
Та хочу сказати: щорічно у нас збільшуватиметься кількість дітей, яких виховуватимуть у сімейних формах виховання. Для цього держава створює всі умови.
Галина Степанівна, Київська обл.:
— Мені за 60 років, але сили ще є. Могла б догледіти сироту, правда, щоб їй було років 7—8-м. А якщо не всиновити, а взяти дитину під опіку? Чи можливе таке у моєму віці, адже колись читала статтю в газеті, що навіть старша за мене жінка взяла із сиротинця дівчинку й виховувала її.
— Закон не передбачає вікових обмежень для опікунів, піклувальників. Разом з тим, опіка та піклування — це форма влаштування для людей, які перебувають переважно в сімейних, родинних стосунках із сиротами, аби забезпечити належне виховання, освіту, розвиток, захист їхніх прав та інтересів. Рішення про встановлення опіки, піклування над дитиною приймає орган опіки та піклування, яким є державна адміністрація районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах рад, або суд. Щоб призначити опікуном, піклувальником не родичів дитини, їм потрібно пройти відповідне навчання, підтвердити свою спроможність виховувати дитину відповідними документами (перелік аналогічний, як для усиновлення), а також отримати згоду дитини. Водночас приймаючи таке відповідальне рішення, слід зважити свої фізичні, моральні й матеріальні сили і можливості, адже дитину потрібно виховувати до повноліття і, можливо, підтримувати в подальшому житті.
— А які ще форми виховання дітей існують?
— Крім опіки та піклування, де виховують на сьогодні понад 63 тис. дітей, і переважно серед опікунів, піклувальників понад 90%, це родичі. Існують ще такі форми сімейного виховання, як прийомна сім’я та дитячий будинок сімейного типу.
Прийомна сім’я — це родина або одна людина, яка не перебуває у шлюбі, що взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (Положення про прийомну сім’ю, постанова КМУ від 26.04.2002 № 565 ).
Дитячий будинок сімейного типу — це окрема сім’я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, що беруть на виховання та спільне проживання не менш як 5 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Загальна їх кількість у дитячому будинку сімейного типу не повинна перевищувати 10-ти, враховуючи рідних дітей (Положення про дитячий будинок сімейного типу, постанова КМУ від 26.04.2002 № 564).
— Кому матеріально держава допомагає у вихованні сиріт?
— Сьогодні на дитину, яку виховують під опікою, піклуванням, у прийомній сім’ї та дитячому будинку сімейного типу, виплачують щомісячну грошову допомогу розміром 2 прожиткових мінімуми. Крім того, прийомні батьки, батьки-вихователі отримують 35% грошового забезпечення від суми допомоги на кожну дитину.
Ніна ВАСИЛЬЄВА, м. Київ:
— У мене є племінник, колишній вихованець інтернатного закладу. Нині він навчається в училищі, йому надали гуртожиток. Після закінчення навчання, а це буде через рік, навіть не знаю, де він житиме. У мене немає можливості, аби йому допомогти. Що нам робити? Куди звернутися?
— Згідно із законодавством підтримкою дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, які закінчили інтернатні заклади, займаються центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Центри здійснюють соціальну та психологічну адаптацію дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, осіб із їх числа з метою підготовки до самостійного життя (надають юридичну, психологічну та соціальну допомогу).
Однією з найгостріших проблем таких дітей є брак житла.
З метою забезпечення тимчасовим житлом, надання комплексу соціальних послуг та створення умов для соціальної адаптації дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком від 15 до 18 років, а також осіб із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком від 18 до 23 років, в Україні розвивається мережа соціальних гуртожитків. Нині функціонує 19 соціальних гуртожитків у 18 регіонах України.
Розумію, що проблеми цим не розв’язати. Протягом 2011 року житло отримали лише 298 осіб із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Тому Міністерство соціальної політики запропонувало врахувати у проекті Державного бюджету на 2013 рік видатки у сумі більш ніж 90 млн грн, що дасть змогу в наступному році забезпечити житлом 10% дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
До речі. У країнах Європи дитяча безпритульність охоплює не лише дітей, що не мають постійного житла. У Бельгії розрізняють три групи «дітей вулиці»: діти вулиці протягом більшої частини дня; діти, які жебракують, працюють на вулиці; діти, що живуть вдома, але вулиця є середовищем їхнього постійного місцеперебування.
У Швеції дітей, які не контактують із батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулиці, називають «покинутими».
В Італії стосовно дитячої безпритульності вживають термін «неповнолітні групи ризику».
У Великобританії дітей вулиці називають «юні втікачі».
Таким чином можна зробити висновок, що в багатьох країнах наявна соціальна проблема дітей, життєдіяльність яких переважно зумовлена умовами вулиці.
В Україні, якщо порівнювати 2005 та 2011 роки, кількість безпритульних та бездоглядних дітей зменшилася удвічі. Притулки, які надавали таким дітям короткотермінову (не більш ніж 90 днів) медичну, психологічну допомогу, займалися пошуком батьків, родичів, сьогодні реорганізовують у заклади тривалішого перебування — центри соціально-психологічної реабілітації. В таких центрах надають комплексну допомогу та реабілітацію дитини протягом 9 місяців.
«Пряму лінію» підготувала і провела Валентина КОКІНА, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Ольга ОЛІФЕР. Народилася 14 липня 1968 року в с. Зносичі Рівненської області. Закінчила Дубнівське педагогічне училище та Рівненський педагогічний інститут. Педагогічний стаж — від вихователя дитячого садочка до заступника директора з виховної роботи школи-інтернату, з 2005 року на державній службі. Заміжня, має двох синів.
ПРЕС-ЦЕНТР «УК»
