УРЯДОВИЙ УПОВНОВАЖЕНИЙ У СПРАВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Кабінету Міністрів України

Подання про виконання рішень Європейського суду з прав людини, які набули статусу остаточного

Подання надається на виконання статті 14 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"( 3477-15 ) та містить стислий виклад проблем, які призводять до визнання Європейським судом з прав людини (далі — Європейський суд) порушень Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод( 995_004 ) (далі — Конвенція).

1. Порушення пункту 1 статті 6 (Право на справедливий суд) Конвенції ( 995_004 )

1.1. Щодо порушення права на здійснення досудового слідства та розгляду справи судом протягом розумного строку (пункт 1 статті 6)

Рішення, в яких було констатовано вказане порушення: "Трофімова та Зилькова проти України", "Мангадаш та інші проти України", "Сляднєва проти України" та "Яковлєв проти України".

Аналіз вищезазначених рішень Європейського суду свідчить, що проблеми, які призводять до порушення вимоги здійснення досудового слідства та судового розгляду в розумний строк, належать до практики розслідування справ правоохоронними органами та судової практики і пов'язані з:

- тривалим розглядом справ апеляційним і/або касаційним судами;

- тривалим вирішенням судом апеляційної інстанції питання щодо юрисдикції у справі;

- зупиненням провадження у справі та дорученням проведення експертизи органу, який не мав відповідної компетенції;

- неодноразовим призначенням судових експертиз;

- поверненням справи судом вищої інстанції на новий розгляд до суду нижчої інстанції;

- неодноразовим поверненням справи на додаткове розслідування та неспроможністю державних органів протягом тривалого часу надати суду належно підготовлені матеріали для розгляду справи.

У справі "Трофімова та Зилькова проти України" Європейський суд констатував також порушення статті 13 ("Право на ефективний засіб юридичного захисту") Конвенції( 995_004 ) в зв'язку з відсутністю у заявниць ефективного засобу юридичного захисту від порушення їхнього права на розгляд їхніх справ протягом розумного строку.

Шляхи вирішення

З метою усунення підстав порушень статті 6 Конвенції ( 995_004 ), визнаних Європейським судом у вказаних справах, необхідно вдосконалювати практику досудового слідства та розгляду справ судами в контексті відповідної вимоги статті 6 Конвенції щодо "розумного строку" провадження.

1.2. Щодо порушення права на виконання рішення суду протягом розумного строку (пункт 1 статті 6, стаття 13 Конвенції( 995_004 ) та стаття 1 Першого протоколу до Конвенції( 994_535 ))

Вказане порушення було констатоване Європейським судом у рішенні "Харук та 115 інших проти України".

Це рішення стало першим з 2010 року рішенням, у рамках якого Європейський суд розглядав заяви щодо невиконання чи тривалого виконання рішень національних органів, ухвалених на користь заявників, та констатував порушення вказаних статей. Така ситуація була зумовлена тим, що після винесення 15 жовтня 2009 року пілотного рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України"( 974_479 ) розгляд вказаної категорії заяв було зупинено для того, щоб держава могла вжити заходів, необхідних для вирішення проблеми невиконання рішень національних органів.

28 лютого 2012 року у зв'язку з тим, що Україною не було вжито належних заходів на виконання вказаного пілотного рішення, а саме, на той час Верховною Радою України ще не було ухвалено Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень"( 4901-17 ) (далі — Закон), Європейський суд відновив розгляд заяв щодо невиконання чи тривалого невиконання рішень національних органів, ухвалених на користь заявників.

Шляхи вирішення

Закон( 4901-17 ), який було розроблено у рамках вжиття заходів загального характеру на виконання вказаного пілотного рішення( 974_479 ), було прийнято 5 червня 2012 року.

Прийнятий Закон( 4901-17 ) встановив нову процедуру виконання рішень судів, боржниками за якими є державні органи, підприємства, установи та організації, а також юридичні особи, примусова реалізація майна яких забороняється відповідно до законодавства.

Проте звертається увага, що згідно з процедурою, запровадженою Законом( 4901-17 ), максимальний строк для звернення стягувача до відповідного державного органу із заявою про виконання судового рішення відповідної категорії, становить один рік з дати видання виконавчого документа на рішення. Таким чином, певна кількість рішень залишиться невиконаною, а особи, на чию користь вони постановлені, залишаться потенційними заявниками до Європейського суду зі скаргами на порушення їхнього права на виконання рішення протягом розумного строку.

З метою запобігання цій ситуації та для повного виконання пілотного рішення( 974_479 ) необхідно на законодавчому рівні вирішити питання погашення існуючої на цей час заборгованості за відповідною категорією рішень.

Про це, зокрема, зазначено в резолюції Комітету міністрів Ради Європи, ухваленої на засіданні 24-26 вересня 2012 року, присвяченому питанню виконання державами — сторонами Конвенції рішень Європейського суду, за результатами надання інформації щодо заходів індивідуального та загального характеру, які вжито та заплановано державою для виконання пілотного рішення Європейського суду у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" ( 974_479 ).

1.3. Щодо порушення принципу рівності сторін (пункт 1 статті 6)

Вказане порушення було констатоване Європейським судом у рішенні у справі "Слюсар проти України". Обставини цієї справи можна викласти наступним чином.

24 лютого 2006 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні вбивства, 27 лютого 2006 року він був звільнений.

1 березня 2006 року заявник оскаржив законність затримання до Печерського районного суду м. Києва, який 20 березня 2006 року відмовив у задоволенні його скарги.

Заявник подав апеляційну скаргу на постанову Печерського районного суду м. Києва до апеляційного суду м. Києва, який 17 квітня 2006 року повідомив заявника, що судове засідання у його справі відбудеться 8 червня 2006 року.

8 червня 2006 року заявник дізнався, що його справа була розглянута 18 травня 2006 року за участю прокурора і у задоволенні його скарги відмовлено.

Європейський суд встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку з тим, що відсутність заявника в судовому засіданні апеляційного суду м. Києва становила порушення принципу рівності сторін, гарантованого п. 1 ст. 6 Конвенції.

Шляхи вирішення

З метою усунення підстав порушення статті 6 Конвенції ( 995_004 ), визнаних Європейським судом у цій справі, необхідно вдосконалювати практику розгляду справ судами в контексті відповідних вимог Конвенції щодо дотримання принципу рівності сторін.

1.4. Щодо порушення права на захист (пункт 1 та підпункт "с" пункту 3 статті 6 Конвенції( 995_004 ))

Вказане порушення було констатовано Європейським судом у справі "Григор'єв проти України" у зв'язку з тим, що суд використав для засудження заявника зізнавальні показання, які були отримані у нього в результаті застосування фізичного впливу під час його затримання у зв'язку з адміністративним правопорушенням. Фактично заявника допитували як підозрюваного, не забезпечуючи при цьому права мати захисника та права не свідчити проти себе.

Шляхи вирішення

З метою усунення підстав порушень статті 6 Конвенції ( 995_004 ), визнаних Європейським судом у вказаній справі, необхідно вдосконалювати практику розгляду справ судами в контексті відповідних вимог статті 6 Конвенції.

Крім того, необхідно забезпечити ознайомлення суддів України з відповідною практикою Європейського суду.

2. Порушення статті 2 Конвенції( 995_004 ) (Право на життя)

Порушення статті 2 Конвенції в процесуальному аспекті у зв'язку з недотриманням державою обов'язку провести ефективне розслідування обставин смерті сина заявника було констатовано Європейським судом у рішенні у справі "Сергієнко проти України" з огляду на:

- загальну тривалість провадження (більше семи років);

- недоліки досудового слідства, що були визнані самими державними органами;

- відсутність комплексного підходу до збирання доказів у досудовому слідстві, яка виявлялася в неодноразовому (загалом п'ять разів) призначенні експертиз одного виду кожним слідчим, який приймав справу до свого провадження.

Шляхи вирішення

Для усунення підстав вказаного порушення необхідно вдосконалювати практику розслідування кримінальних справ, що порушуються за фактом смерті особи, в контексті вимог статті 2 Конвенції( 995_004 ) щодо ефективності такого розслідування.

3. Порушення статті 3 Конвенції( 995_004 ) (Заборона катування)

Порушення вказаного положення Конвенції було констатовано Європейським судом у справах "Каверзін проти України" та "Григор'єв проти України",

Вказані порушення статті 3 Конвенції( 995_004 ) були констатовані Європейським судом у справі "Каверзін проти України", обставини якої можна викласти наступним чином.

12 січня 2001 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні низки злочинів. Під час затримання до заявника були застосовані заходи фізичного впливу з боку працівників УБОЗ УМВС України у Харківській області. В подальшому заявника було доставлено до відділу міліції, де, як стверджує заявник, він був підданий катуванню з боку невстановлених працівників міліції з метою отримання від нього зізнання у вчиненні злочинів, та поміщено до ізолятора тимчасового тримання. Як стверджується, внаслідок катування заявник отримав ушкодження ока, в результаті чого він в подальшому втратив зір.

Наступного дня заявника було доставлено до лікарні, де його оглянув лікар, який підтвердив наявність у нього тілесних ушкоджень.

15 січня 2001 року заявника було допитано прокурором Харківської області, який помітив у нього ушкодження ока. Згідно рапорту прокурора заявник стверджував, що він зазнав тілесного ушкодження під час свого затримання, його не було піддано жорстокому поводженню з боку працівників міліції після його затримання і що він добровільно дав зізнавальні показання. Наступного дня було розпочато перевірку обставин отримання заявником тілесних ушкодження під час його затримання. У ході цієї перевірки були зібрані показання відповідних працівників міліції, які стверджували, що заходи фізичного впливу були застосовані до заявника у зв'язку з тим, що він намагався чинити опір під час затримання.

19 січня 2001 року було проведено судово-медичну експертизу, в результаті якої було констатовано наявність у заявника численних тілесних ушкоджень, у тому числі ушкодження ока, і що деякі з них були завдані йому тупими твердими предметами за три — чотири дні до огляду.

23 січня 2001 року заявника було поміщено до Харківського СІЗО № 27, де його було оглянуто лікарем та встановлено наявність тілесних ушкоджень.

26 січня 2001 року заявник звернувся до того ж прокурора Харківської області зі скаргою щодо катування, якого він зазнав з боку працівників міліції після його затримання. Того ж дня прокурор виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, посилаючись, зокрема, на показання відповідних працівників міліції, судово-медичну експертизу від 19 січня 2001 року та твердження заявника від 15 січня 2001 року.

У подальшому мати заявника звернулась зі скаргою до народного депутата щодо катування заявника працівниками міліції та відмову державних органів проводити розслідування щодо цього. За запитом народного депутата в 2005 році вищестояща прокуратура вивчила матеріали попередньої перевірки 2001 року та зрештою підтвердила законність постанови від 26 січня 2001 року.

25 лютого 2001 року заявника було поміщено до Хмельницького СІЗО № 29, де його було оглянуто лікарем, який констатував у нього наявність тілесних ушкоджень та повну втрату зору.

З вересня 2001 року заявнику почали надавати офтальмологічну допомогу.

13 листопада 2002 року апеляційний суд Хмельницької області визнав заявника винним у вчиненні низки злочинів та призначив йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Крім того, суд відмовив в задоволенні скарги заявника на те, що його зізнавальні свідчення були отримані під фізичним та психологічним тиском з боку працівників міліції, посилаючись на постанову прокурора від 26 січня 2001 року. 13 травня 2003 року Верховний Суд України частково змінив вищевказаний вирок та відмовив в задоволенні скарг заявника щодо катування на тій самій підставі, що й апеляційний суд.

12 серпня 2003 року заявника було поміщено до Дніпропетровської виправної колонії № 89 для відбування призначеного покарання, де, як стверджується, до нього застосовували наручники при виході з камери, зокрема, під час прогулянок та відвідування родичів, незважаючи на те, що він був сліпий.

З грудня 2008 року заявника було переведено до Вінницької установи виконання покарань № 1.

Порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції( 995_004 ) (катування та жорстоке поводженні із заявником) було встановлено Європейським судом з огляду на:

- підтвердження завдання заявнику тілесних ушкоджень працівниками міліції після його затримання, зокрема, медичним оглядом від 13 січня 2001 року та судово-медичною експертизою від 19 січня 2001 року, і що державою-відповідачем не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. З огляду на тяжкість тілесних ушкоджень заявника та умисний характер їх завдання Європейський суд дійшов висновку, що поводження, якого зазнав заявник з боку працівників міліції, прирівнюється до катування;

- відсутність адекватної медичної допомоги у зв'язку з ушкодженням ока заявника у період з січня 2001 року, коли таке ушкодження було виявлено, до вересня 2001 року, коли заявнику почали надавати спеціалізовану медичну допомогу;

- застосування до заявника наручників у Дніпропетровській виправній колонії № 89, зокрема, в положенні "руки за спиною", тоді, як він був сліпий та потребував сторонньої допомоги у забезпеченні своїх життєвих потреб, становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.

Порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції ( 995_004 ) (непроведення ефективного розслідування скарги заявника щодо його катування) було встановлено Європейським судом у зв'язку з огляду на те, що:

- перевірка прокуратурою обставин отримання заявником тілесних ушкоджень не була ретельною, оскільки не було встановлено точного перебігу подій та способу завдання заявнику тілесних ушкоджень, а в постанові від 26 січня 2001 року не були розглянуті твердження заявника щодо його катування після його затримання, а містились лише посилання на первісні твердження заявника про те, що його не було піддано жорстокому поводженню;

- перевірка вищестоящої прокуратури в 2005 році не була спробою перегляду тверджень заявника про катування, оскільки вона обмежувалася дослідженням матеріалів попередньої перевірки, яку було завершено майже за чотири роки до того;

- судами не були розглянуті неодноразові скарги заявника про те, що зізнання у вчиненні злочину було отримано від нього в результаті катування, ані в контексті оцінки допустимості цих зізнавальних показань, ані в контексті окремої перевірки. Суди відхиляли ці скарги заявника як необґрунтовані, спираючись виключно на постанову прокурора від 26 січня 2001 року. Крім того, навіть якщо припустити, що тілесні ушкодження були завдані заявнику під час намагань працівників міліції подолати його опір під час його затримання, прокуратурою не було розглянуто питання щодо законності та пропорційності застосування до заявника заходів фізичного впливу.

Беручи до уваги системний характер проблем, які стали підставою порушень у цій справі, Європейський суд зобов'язав Україну терміново реформувати правову систему, щоб забезпечити викорінення практики катування осіб, які тримаються під вартою, та забезпечити проведення ефективного розслідування відповідно до ст. 3 Конвенції( 995_004 ) у кожній справі, в якій заявляється небезпідставна скарга на жорстоке поводження, та ефективне виправлення на національному рівні будь-яких недоліків такого розслідування.

Порушення матеріального та процесуального аспектів статті 3 Конвенції( 995_004 ) також були констатовані Європейським судом у справі "Григор'єв проти України" у зв'язку з катуванням заявника працівниками міліції та неефективністю розслідування відповідних скарг заявника, яка була спричинена неодноразовим закриттям справи органами прокуратури та подальшим скасуванням відповідних постанов через недоліки слідства і неврахування наданих вказівок, а також неврахуванням всіх медичних документів.

Шляхи вирішення:

- недопущення катування працівниками правоохоронних органів осіб, що підозрюються у вчиненні злочину;

- реформування органів прокуратури, оскільки в рішенні у справі "Каверзін проти України" та багатьох інших рішення в справах проти України Європейський суд вказував на конфлікт між такими завданнями прокуратури у кримінальному провадженні як підтримання державного обвинувачення в суді та здійснення нагляду за законністю досудового слідства, наслідком якого є неефективне розслідування скарг на жорстоке поводження працівниками правоохоронних органів;

- приведення практики здійснення досудового слідства за скаргами на жорстоке поводження у відповідність з вимогами ст. 3 Конвенції( 995_004 );

- приведення судової практики розгляду скарг підсудних щодо їх катування з боку працівників правоохоронних органів у відповідність до вимог ст. 3 Конвенції( 995_004 );

- забезпечення належної та достатньої медичної допомоги особам, які перебувають в умовах несвободи та потребують спеціалізованого лікування, та забезпечення належного реагування на відповідні скарги вказаних осіб;

- припинення практики використання адміністративного затримання осіб з метою отримання доказів їх участі у вчиненні злочину.

Нововведення Кримінального процесуального кодексу( 4651-17 ) (далі — КПК), який 13 квітня 2012 року було прийнято Верховною Радою України, мають ефективно посприяти усуненню законодавчих недоліків, які призводили до порушень статті 3 Конвенції( 995_004 ).

Так, новий КПК( 4651-17 ) передбачає, що показання, отримані з порушенням чинного законодавства, мають бути визнані недопустимими. Зокрема, показання, отримані з порушенням права на захист або від особи, яку не було повідомлено про її право не свідчити проти себе, або отримані від свідка, якого в подальшому буде визнано підозрюваним в кримінальному провадженні, мають бути визнані судом недопустимими у будь-якій справі та не мають братися до уваги.

Крім того, новий КПК( 4651-17 ) не передбачає такого поняття як "явка з повинною" та можливості її використання для цілей кримінального розслідування, на відміну від положень КПК 1960 року ( 1001-05 ). Таке нововведення має важливе значення для справ щодо жорстокого поводження, оскільки саме існування такої практики призводило до можливості отримувати зізнавальні показання із застосуванням сили та використовувати їх в подальшому ході провадження щодо особи.

В контексті порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції ( 995_004 ) необхідно зазначити, що положення нового КПК ( 4651-17 ) передбачають обов'язкове порушення кримінальної справи у кожному випадку виявлення факту злочину. Таке положення має виправити ситуацію, коли правоохоронні органи відмовляють у порушенні кримінальної справи за скаргами на жорстоке поводження, що було неодноразово встановлено Європейським судом у справах проти України.

З метою усунення підстав для вказаного вище порушення Міністерство юстиції систематично звертає увагу Державної пенітенціарної служби та Міністерства внутрішніх справ на суть порушення, що констатується Європейським судом у зв'язку з неналежними умовами тримання осіб у відповідних установах, та нагальну необхідність вжити заходів для усунення причин цього порушення.

4. Порушення статті 5 Конвенції( 995_004 ) (Право на свободу та особисту недоторканність)

4.1. Щодо порушення пункту 1 статті 5 Конвенції( 995_004 ) у зв'язку з поміщенням заявниці до психіатричного закладу

Вказане порушення було констатоване Європейським судом у справі "М. проти України", обставини якої можна викласти наступним чином.

Протягом періоду з 1999 року до 2006 року заявниця чотири рази була госпіталізована до психіатричного закладу для проходження лікування, перші три з яких були в примусовому порядку на підставі висновків лікарів та рішень Комінтернівського районного суду Одеської області. Четверта госпіталізація була здійснена на добровільній основі та тривала більше ніж два місяці.

З огляду на обставини справи щодо госпіталізацій заявниці до психіатричного закладу, а саме:

- при другій та третій госпіталізації: неповідомлення заявниці про судове засідання щодо прийняття рішення судом про госпіталізацію в примусовому порядку та прийняття такого рішення за відсутності заявниці; незазначення в судовому рішення які саме дії заявниці є підставою для госпіталізації в примусовому порядку, виду та режиму госпіталізації та граничного терміну її застосування; непередбачення на національному рівні можливості залучити при вирішенні питання про госпіталізацію в примусовому порядку до психіатричного закладу незалежних фахівців та можливості оскарження судового рішення про госпіталізацію в примусовому порядку;

- при четвертій госпіталізації — відсутність підпису лікаря-психіатра на згоді заявниці на госпіталізацію в порушення норм національного законодавства, неможливість заявниці залишити психіатричний заклад за власним бажанням, відсутність документального підтвердження періодичного огляду заявниці з метою встановлення підстав для продовження госпіталізації, відсутність у заявниці можливості отримати юридичну допомогу для захисту своїх інтересів на час госпіталізації — Європейський суд встановив порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

Шляхи вирішення

З метою усунення підстав порушень пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), визнаних Європейським судом у вказаній справі, необхідно привести судову практику у відповідність з вимогами Конвенції, зокрема, вимогою щодо дотримання права особи на свободу та особисту недоторканість під час примусової госпіталізації до психіатричного закладу.

Крім того, необхідно привести медичну практику, а саме психіатричну допомогу під час добровільної та примусової госпіталізації до психіатричного закладу, у відповідність з вимогами пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

Також висновки Європейського суду в рішенні в справі "М. проти України" вказують на недоліки чинного законодавства щодо психіатричної допомоги, які мають бути виправлені.

4.2. Щодо порушення підпункту "f" пункту 1 та пункту 4 статті 5 Конвенції( 995_004 ) у зв'язку з екстрадицією заявника

Вказане порушення було констатоване Європейським судом у справі "Молочко проти України", обставини якої можна викласти наступним чином.

23 лютого 2010 року заявника, який перебував в Україні у справах, було затримано працівниками Служби безпеки України на підставі відповідного запиту органів влади Республіки Білорусь. Заявник тримався під вартою з метою екстрадиції на підставі низки рішень Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська, які не містили належних та достатніх підстав для такого тримання, що зумовлювалось недоліками національного законодавства, яке регулювало процедуру екстрадиції.

17 червня 2010 року до Кримінально-процесуального кодексу України ( 1001-05 ) було внесено зміни, якими було чітко врегульовано порядок тримання особи під вартою з метою екстрадиції.

Проте до 23 червня 2010 року заявник тримався під вартою на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 березня 2010 року, постановленого на підставі попередніх законодавчих положень.

З березня 2010 року, після звернення заявника до Європейського суду з прав людини (далі — Європейський суд) з відповідним клопотанням, у справі заявника було застосовано Правило 39 Регламенту Європейського суду( 974_100 ) та вказано про недопустимість екстрадиції заявника в Республіку Білорусь.

28 липня 2011 року Генеральна прокуратура України відмовила у задоволенні запиту на екстрадицію заявника.

Європейський суд констатував порушення підпункту "f" пункту 1 статті 5 Конвенції( 995_004 ) щодо тримання заявника під вартою протягом таких періодів:

- з 23 лютого до 17 червня 2010 року — з огляду на те, що чинні на той час законодавчі положення, які регулювали питання тримання під вартою з метою екстрадиції та на підставі яких було ухвалено відповідні судові рішення, не відповідали вимогам Конвенції( 995_004 ) та практиці Європейського суду;

з 17 червня 2010 року до 23 червня 2010 року — з огляду на те, що, незважаючи на наявність нових законодавчих положень щодо тримання під вартою з метою екстрадиції, щодо заявника відповідного рішення на їх підставі ухвалено не було. Крім того, Європейський суд вказав, що внесені до законодавства зміни не містили перехідних положень щодо їхнього застосування до осіб, які вже тримаються під вартою, та, відповідно, не забезпечували можливості ініціювати відповідне провадження з перегляду законності тримання під вартою;

- з 29 липня 2010 року до 19 травня 2011 року — з огляду на надмірну тривалість тримання заявника під вартою з метою екстрадиції; невиправдану бездіяльність з боку органів державної влади при здійсненні провадження щодо екстрадиції заявника; нерозгляд національними судами розумності тривалості тримання заявника під вартою з метою екстрадиції, незважаючи на подання відповідних клопотань захисниками заявника.

Порушення пункту 4 статті 5 Конвенції( 995_004 ) у період з 23 лютого 2010 року до 19 травня 2011 року було констатоване Європейським судом з огляду на те, що протягом усього цього періоду заявникові не було забезпечено перегляд законності тримання його під вартою з метою екстрадиції.

Шляхи вирішення

З метою усунення підстав порушень підпункту "f" пункту 1 статті 5 Конвенції( 995_004 ), визнаних Європейським судом у вказаній справі, необхідно привести судову практику у відповідність з вимогами Конвенції, зокрема, вимогою щодо дотримання права особи на свободу та особисту недоторканість під час процедури екстрадиції.

Н. Кульчицький

{Текст взято з сайту Вищого адміністративного суду http://vasu.gov.ua}