Лариса СЕМАКА для «Урядового кур’єра»
Художній керівник Київського національного академічного театру оперети Богдан СТРУТИНСЬКИЙ
«Сьогодні ті, хто ще не був у Національній опереті, живуть стереотипами: «так ето ж аперета…» Чому? Банальний брак культури! Тому я щоденно створюю театр високого рівня в усьому: ми пропонуємо глядачеві не просто виставу, а окремий інтелектуальний проект від інтерактивного спілкування з глядачем до шоку! Звичайно, позитивного мистецького шоку! Моя мета — театр широкого профілю, якому підвладне як класичне музичне мистецтво, так і його авангардні течії. Це практика всіх великих європейських театрів», — упевнений наш герой, художній керівник Київського національного академічного театру оперети Богдан Струтинський, який працює, не чекаючи «дякую», а за покликанням серця.
— Пане Богдане, як минуло літо, встигли перепочити?
— Я такий невгамовний, що взагалі не відпочиваю. Це така хвороба, яку не пояснити.
— Тоді розкажіть про досягнення минулого, 77-го, сезону.
— Я поділив би досягнення минулого сезону на три умовні частини: художня форма, реконструкція театру, адміністративно-управлінська, де ми постаралися перезавантажити колектив заради звершень першої складової. Почнемо із творчості. Маю відзначити реалізацію творчих планів і перемоги нової команди. Рік тому в нас почали працювати нові головні спеціалісти, і вони показали добру роботу.
Насичено минув гастрольний період: Литва, Румунія, Німеччина. Відбулися дві великі прем’єри: брендова «За двома зайцями» і «Циганський барон» — значна, масштабна робота, фактично опера. Останню ми майже відродили — повернули 75% музичного матеріалу. Крім того, цього року ми здійснили такі масштабні міжнародні проекти, як два спільних гала-концерти з Каунаським державним музичним театром — у Каунасі й Києві, а навесні — спільний гала-концерт із провідними солістами Бухарестського театру оперети «Іон Дачіан». А для шанувальників симфонічної класики навесні відбувся концерт за участю симфонічного оркестру нашого театру і провідних солістів-вокалістів «Перлини світової симфонічної та вокальної музики». Нинішній вокальний рівень наших виконавців дає змогу успішно виконувати і оперету, і оперу.
Існує шаблонна думка, що концерт роблять за принципом: "Збери докупи абиякі номери, додай ведучого". У Київській опереті щоразу створюють виставу із власною концепцією, готують нові номери, хореографію, візуальні спецефекти. Так було і під час спільного гала-концерту з провідними солістами Бухарестського театру оперети "Іон Дачіан". Фото з архіву Київського національного академічного театру оперети
— Богдане Дмитровичу, одне з головних надбань Національної оперети — репертуар, розрахований на всі вікові та соціальні групи глядачів. Розкажіть: за яким принципом він складається?
— Я прихильник диференціації репертуару за подіями й віковими уподобаннями або і за соціальною належністю. Малюкам та дошкільнятам потрібні вистави, де щотри хвилини змінюється дія, інакше дитина засне чи їстиме цукерки. Учням 1—4 класів та підліткам ще цікава «Білосніжка» і вже зрозуміла вистава «Чиполліно». Модерн-балет «Танго життя» презентуємо вибагливій, обізнаній з елітарним мистецтвом молодій публіці. Для старшого покоління — найпопулярніші оперети і мюзикли. До того ж у нас є «Театр у фойє», позиціонований як салонний театр із недешевими квитками, які не кожен може собі дозволити, — це вже вистави high-класу.
Веду до того, що театр — це живий організм, який має вдосконалюватися, оновлюватися, йти за часом, ба навіть випереджати потреби суспільства.
Оперета — надзвичайно демократичний жанр, але ж «не оперетою єдиною»… Серед 23 театрів Києва маємо найбільший фінансовий план, який до кінця року здолаємо, я в цьому переконаний.
— Ще триває реконструкція приміщення театру. Чи зроблено найголовніше?
— Перший етап реконструкції ми майже завершили. Оновили фасад, дах, гранітний цоколь, зробили повну гідроізоляцію фундаменту. Повірте, для будівлі театру це дуже важливо, оскільки їй уже 110 років, а під фундаментом протікає річка Либідь. Води вимили фундамент.
Не лякайтеся, тепер ми міцно стоїмо на ногах: за спеціальною технологією було вбито 244 дев’ятиметрові палі, з’єднані особливими тросами. Робота, маю зазначити, колосальна.
Окрім того, нам вдалось отримати акт на землю. Зізнаюся, мені б хотілося більше, бо я в хорошому розумінні голодний до роботи, фанатичний егоїст, коли йдеться про театр, відстоювання інтересів мистецтва.
— Чи змінилося ставлення до театру оперети з огляду на впроваджені вами зміни?
— Вісім років тому театр був у критичному стані. Може, тому й досі, ніде правди діти, є інерція сприйняття оперети тими, хто ще жодного разу не завітав до сьогоднішнього театру. Звучить амбітно, але, гадаю, ми семимильними кроками йдемо вперед. Що маю на увазі? Спостережливий глядач за півроку помічає зміни. Це не випадковість, це алгоритм, маркетингова програма позиціонування театру.
Свого глядача треба виховувати позитивом. Саме в опереті він має поринути в радість, чистоту, забути всі прикрощі. А від нас нести творчість у свою працю. Тож кожна вистава в опереті — певний експеримент для всіх. І наші гала-концерти, на які квитки публіка розкуповує за місяць-два, — теж яскраве підтвердження цього.
Існує шаблонна думка, що концерт роблять за принципом: «Збери докупи абиякі номери, додай ведучого». Ні, до кожної події ми створюємо повноцінну виставу із власною концепцією, надзавданням, готуємо нові прем’єрні номери, сучасну хореографію, візуальні спецефекти. І всім учасникам дійства це відомо: артистам, режисерам, їхнім помічникам, службовцям театру. Це вулик, в усіх куточках якого триває робота, бо знають, що я не дам нікому спати. Якщо вони заснуть, то просплять своє життя! Акторське життя дуже швидкоплинне…
— Солісти Київського національного академічного театру оперети не поступляться вокалом оперним співакам. Де відшукуєте таланти?
— Добираю акторів виключно на щомісячних конкурсах. Звичайно, разом із головними спеціалістами. Як правило, це студенти Київської, Донецької, Одеської, Львівської, Московської консерваторій, театральних інститутів, училищ.
Проте, зізнаюся, проблеми є. І головна з них — важко втримати молодь тут, в Україні. Не хоче вона працювати за копійки, коли за кордоном може отримати достойну зарплатню. Причому йдеться не лише про театри…
— Що для вас пріоритетне в акторській праці?
— Талант, голос, драматична гра. Опера дає змогу статично виконати арію. Ми інші: тут треба грати, танцювати, і тут же, балансуючи дихання, одразу перейти на грудний регістр із головного регістру та ще й голос подати, а не «козликом» прощебетати. Зіграти, мало того — в дії зіграти, з предметом зіграти, подати енергетичний посил!
Розумію: складно! Але служимо великому мистецтву! Тому молодь, яка приходить, дуже «сира», маю на увазі не навчена, хоч і з вищою освітою. Зізнаюся, що жодного готового актора ще не прийняв на роботу. Тому ми вчимо, даємо акторські завдання, слухаємо вдруге, а коли вже претендент утретє приходить, проводимо прослуховування з оркестром. І якщо актор успішно долає і це випробування, укладаємо контракт на рік.
— Лише на один рік?
— Так. Протягом цього часу артист має виконувати творчі завдання, виявляючи і здібності, й людські якості, що, погодьтеся, дуже важливо для творчого осередку.
Кожен молодий актор-початківець повинен пройти жорна казки або масовки. Хоч моїм молодим акторам пощастило: вони приходять і відразу отримують головні ролі. А коли ж їм грати — коли «дочергикають» до столітнього ювілею?! Ветерани знизують плечима: «Е, ні! У нас такого не було. Ми по 10 років чекали ролі!»
Я іншої думки. Згоден, молода людина ще не має досвіду, але вона візьме завзяттям, енергією, зачарує глядача. Заради нашої сцени актори худнуть до 10 кілограмів, днюють й ночують, аби прожити образ. Зростають. Декого запрошують на роботу за кордон. Не займатимуся самообманом, знаю: виростив, випестив, а маю відпустити. Що ж, із болем, але відпускаю...
— З огляду на колосальну реконструкцію, нові костюми, декорації — яке ваше ставлення до спонсорування академічного мистецтва?
— Апріорі добре ставлюся і готовий до співпраці. Але знайти спонсора непросто. Нині в Україні немає законодавства, яке б давало змогу людям займатися меценатством, а не декларувати його. Така сама ситуація із законом про театри й театральну справу, а тепер є закон про заклади культури вже 2011 року. І що? Закон є, а підзаконних документів немає. Тому виникають величезні проблеми. Написано «Театри є не дохідними організаціями» і далі, що ми є підприємством і внесені до Реєстру закладів культури. Отже, маємо сплачувати податки на рівні автозаправок. Навіть більше, оскільки сплачуємо ще й за авторське право!
Ми готові бути партнерами, готові до взаємовигідних умов співпраці, але жебракувати не можемо! Світовий рівень музичного мистецтва так стрімко рухається вперед! Я бачив новітні технології, знаю, як їх упровадити, та до нас вони йдуть надто повільно або взагалі не дійдуть.
Не беру Бродвей — Сербський народний театр має три сцени, чотири ресторани, стара будівля прилягає до нової... У Театрі Райкіна сцена робить хвилю, а куліса рухається вперед-назад-навколо! Думається: «Який це простір для режисерських пошуків і форми, й змісту. Як же ми відстали». А коли гастролюємо в периферії, обласних центрах, розумію, що наш театр на сьомому небі. Звичайно, все пізнається в порівнянні…
Зізнаюся, що плани мої грандіозні. Наша молодь має знати: життя не лише в Лондоні, тому мрію побудувати національний мюзик-хол в Україні з вітчизняними брендовими іменами. А поки що всіх читачів «Урядового кур’єра» запрошую на відкриття 78-го сезону.
ДОСЬЄ «УК»
