Професор Анатолій ЗАВАЛЬНЮК
Коротке і трагічне життя, смерть, довгі роки овіяна таємницею, всесвітня слава і водночас складна доля відродження в людській пам’яті — це лише короткий штрих в обрисі постаті Миколи Леонтовича. Він стоїть в одній лаві найвидатніших діячів національної культури...
«Це було після Різдва 1921 року... Він був убраний в старе пальто, на голові в нього була оригінальна шапка, яку пошила йому дружина зі старої ковдри. На руках рукавиці на один палець (також робота його дружини), а штани — сіро-чорного кольору — з великими фіолетовими латками. Та він ще ніс на паличці зав’язаний у великий платок гостинець для мене — калачі. Це був назверх бездомний подорожній, голодуючий, аж ніяк не Леонтович», — згадував у своїх спогадах його колега по єпархіальній школі Я. Грех. Ось так «одягли» більшовики композитора, який уже мав широке визнання. Про Миколу Леонтовича, спадщина якого в жанрі хорової музики сягає вершин світового музичного мистецтва, розмовляємо з професором Анатолієм ЗАВАЛЬНЮКОМ.
— Анатолію Федоровичу, у 1969 році вам було доручено створити музей Леонтовича в селі Марківці, що в Теплицькому районі на Вінниччині, де він був убитий у батьківській хаті. З чого почали?
— Рішення створити меморіальний комплекс ухвалили на загальних зборах жителі сіл Марківки і Степанівни. Я тоді працював викладачем музично-педагогічного факультету Вінницького педагогічного університету. Збирати матеріал доручили мені, мотивуючи тим, що як випускник Львівської консерваторії маю добре знати про музику Леонтовича. Справді, про його творчість нам подавалося багато, та про життя ми знали мало.
Їдучи до Марківки, сподівався побачити доглянуту могилу на зразок тих, які в роки навчання у Львові бачив на Личаківському цвинтарі видатних діячів культури. Проте старенький дідусь привів мене на цвинтар, де за кущами і високою сухою травою ледь помітний був вершок обеліска на занедбаній могилі. Розгорнувши траву, я побачив напис: «Видатному українському композитору від Спілки композиторів України». Пізніше дізнався, що у 1953 році металевий хрест був замінений на кам’яний обеліск.
Вразило і те, що на місці старої хати батьків Леонтовича стояв невеликий дерев’яний фінський будинок. «Хотіли як краще. Хата розвалювалась, тому ми її знесли та поставили для музею новий будинок», — пояснив голова сільради. У літніх селян я прагнув дізнатись щось про обставини загибелі композитора, але вони відмовлялися про це говорити.
Поїхав до Тульчина. З неабияким хвилюванням увійшов до кімнат, де колись жив і працював геніальний композитор. Його дочка Галина Миколаївна зустріла мене люб’язно, та, взнавши про наміри створити музей, сумно зауважила: «І раніше не раз навідували мене журналісти, молоді дослідники, брали матеріали, ноти, документи, та щось почути або прочитати в їхніх публікаціях мені не доводилось». Утім, вона передала для музею сімейний альбом з фотографіями, меблі та деякі експонати. За її порадами мені вдалося знайти старовинні меблі батька композитора, зокрема старовинне піаніно, на якому вчились грати всі діти Д. Ф. Леонтовича, до клавіш якого торкались руки Миколи Леонтовича в останні години його життя. Пошуки матеріалів велись в архівних фондах Вінниці, Києва, Львова, Хмельницького.
З питанням оформлення експозиції я спочатку звернувся до Вінницьких художніх майстерень. Але в них відмовилися братись за роботу, не маючи впевненості, що будуть кошти на оплату праці. Тоді я звернувся до своїх колишніх викладачів і за їхньою рекомендацією зустрівся з відомим львівським художником-інтер’єристом Ярославом Ульгурським. З’ясувалося, що він палкий прихильник творчості Леонтовича та постійний учасник аматорської чоловічої хорової капели «Гомін» при Львівському університеті ім. І. Франка. Без сподівань на оплату, як справжній патріот української культури, він узявся до роботи.
Наближався ювілейний, 1977 рік, який був оголошений ЮНЕСКО Роком Миколи Леонтовича. Ця подія пожвавила нашу справу з будівництвом музею. З’явились додаткові кошти, за які ми на Львівській скульптурній фабриці зробили бронзове погруддя композитора (за художнім проектом скульптора Галини Кальченко), впорядкували могилу та прилеглу територію.
За період десятилітніх пошуків мені вдалося зібрати рідкісні матеріали. Наприклад, оригінальний рукопис партитури Леонтовича «Козака несуть», рукопис варіанту обробки «Ой сів-поїхав», факсимільні відбитки рукописів всесвітньо відомих «Щедрика», «Дударика»... В експозиціях меморіального комплексу представлено багатющий матеріал. У музеї звучать праці Леонтовича: 36 творів спеціально записано на грамплатівках до сторічного ювілею композитора студентським хором Київської консерваторії та Українським народним хором ім. Г. Верьовки.
Приємно, що в музей приходить молодь. Ім’я Леонтовича тепер ушановано. В селах і містах області, де він працював, встановлено меморіальні дошки, його іменем названі вулиці та освітні заклади. В області проводяться «Хорові асамблеї Миколи Леонтовича».
— Учениця композитора Ірина Шероцька у своїх спогадах пише: «У 1918 році в Києві сталися переміни, і вісті про проголошення УНР докотилися до Тульчина. Незабутнє враження справило на нас, восьмикласниць, коли в наш клас увійшов Микола Дмитрович і, усміхаючись, привітав нас по-українському: «Добрий день! Сьогодні починаємо вчитись української мови». На годині співу Микола Дмитрович розучував з нами українську пісню «Ой горе тій чайці». Не всі знали, що це гармонізація самого Леонтовича...». Хто прищепив майбутньому композитору любов до української пісні?
— Микола Леонтович народився 13 грудня 1877 року в селі Селевинцях присілку Монастирка Брацлавського повіту Подільської губернії (тепер Немирівський район на Вінниччині) в родині священика Дмитра Леонтовича. Отець Дмитрій був людиною освіченою, інтелігентною, добре грав на віолончелі, скрипці, гармонії, гітарі, керував церковними хорами. Мати Марія Йосипівна мала хороший голос, знала багато народних пісень та романсів. Улітку, коли Леонтовичу ще не виповнилось двох років, батька було переведено в село Шершні, що біля Тиврова. Мальовнича природа села, свята з обрядами та піснями запали у вразливу дитячу душу. Коли під час навчання в Кам’янець-Подільській семінарії Микола приїжджав на канікули до батьків, які на той час уже жили в селі Білоусівці (Тульчинський район на Вінниччині), то вдома часто організовувалось музикування. Дмитро Феофанович брав віолончель, Микола з братом Олександром — скрипки, сестри Вікторія і Олена — балалайки, а Марія — цитру. Звучав домашній оркестр, линули з будинку священика мелодії українських пісень та романсів.
Ще в семінарії ним були зроблені перші спроби самостійної творчості. А підготувавши «Другу збірку пісень з Поділля», він звернувся за порадою до найавторитетнішого знавця народної пісні — Миколи Лисенка. Великий класик побачив у ранніх обробках Леонтовича зародження нового стилю, якому судилося започаткувати нову епоху не тільки в українській, а й у світовій хоровій музиці.
Спадщина Миколи Леонтовича в жанрі хорової музики сягає вершин світового музичного мистецтва. Фото з сайту incognita.day.kiev.ua
— Які періоди в його житті найбільш плідні?
— Із жовтня 1908 року Леонтович викладає співи в Тульчинській жіночій єпархіальній школі. Це був період його композиторської зрілості і великих творчих звершень. Він організовує і готує музично-театральні вистави, зокрема ставить фрагменти опери Миколи Лисенка «Коза-дереза», бере участь у громадському житті міста — очолює місцеву організацію «Просвіта». Тут він створює унікальні хорові шедеври «Пряля», «Піють півні», «Коза», «Ой сивая зозуленька», «Женчичок-бренчичок», «Козака несуть». А в 1914 році пише геніального «Щедрика», який з тріумфальним успіхом був уперше виконаний 25 грудня 1916 року в Київському університеті хоровим колективом під керівництвом О. Кошиця. Леонтович став відомим.
На початку 1919 року він переїжджає із сім’єю до Києва. Композитор був палким пропагандистом української професійної музики, одним з організаторів та інспектором першого українського державного оркестру. За його участю створюється перша українська національна хорова капела. У київський період він створює праці з педагогіки та методики музичного виховання, в основу яких покладає ідею музичного фольклору. Це «Нотна грамота», «Підручник для навчання в школах народних» та інші. Плідно творить художньо, але бідність вертає його у глибинку — до Тульчина.
— Навіть тепер є різні думки, чому не стало Леонтовича. Що відбулося в останні дні його життя?
— З товаришем 23 січня 1921 року він відвідав Танашевичів, які жили в селі Стражгород, щоб обговорити подальші плани щодо творення опери «На русалчин Великдень». Надія Танашевич у своїх спогадах пише: «Стара Танашевич 6-го янв. (ст. стиль) ворожила по руці Леонтовичу хіромантичним способом, вгадувала довжину лінії життя. Але в цей момент підійшла до них я. Тут же стояв і Грех. Я подивилась і сказала: «Ох, мамо! Та лінія життя зовсім скінчилась, нащо ж ти неправдиво кажеш?» А Микола Дмитрович зареготався, та й каже: «Значить, коли я буду від вас іти, і з лісу вийде бандит мене вбивати, то я йому скажу: е, ні! Стій. Матушка Танашевич мені ще вгадувала довго жити». Потім ми зайшли в кімнату (бо це було в коридорі) і я на самоті стала питати, що за жарти. Микола Дмитрович сказав: «На днях я давав концерт у казармах. На піаніно забув свій портфель з різними документами. Мене зараз же запросили на чашку чаю, забрали документи, перевірили. Потім я згадав — повернули. Чекаю результатів, а може, й вб’ють». У портфелі були «квитки для проїзду за кордон, які Клавдія Ферапонтівна, дружина Леонтовича, у нього знайшла після смерті, і знала про те вся родина» .
Ймовірно, що однією з причин убивства було рішення тодішньої влади зупинити Леонтовича від еміграції за кордон. Став відомий секретний рапорт начальника Гайсинського повітового відділу міліції, з якого дізнаємося, що вбивство здійснив агент ЧК Гріщенко. Він напросився заночувати в домі Леонтовичів, а вранці вбив Миколу Дмитровича, який гостював у батька.
Олег ЧЕБАН, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
